День на роздуми
Шеллман підійшов спершу до Вундстона, потім до Макларена, на кілька секунд приклав свою пергаментну пучку вказівного пальця до живчика на руці Х’ю і Малькольна. Повернувся знову до Рассела й мовив неприємним скрижанілим басом:
— Я беззастережно оплачуватиму чеки обох. Але в ме жах десяти мільйонів на кожного.
Макларену здалося, що Шеллман хитнувся й поплив над підлогою, помахуючи своєю головою, схожою на кам’яну сокиру. «Це на межі божевілля, — вжахнувся Малькольн і застеріг себе: — Тут щось не те. Або Дейвід розігрує дешевий водевіль, щоб потім разом пореготати, або я вперше бачу божевільного магната. Але чому сміється Х’ю?»
— Вам що, заклало вуха? — питав Макларена Вундстон і повторював уже втретє: — Містер Дейвід цікавить ся, скільки вам виписати на перші дні? Шеллман пропонує сто тисяч, за які ви можете не звітувати.
Малькольн не встиг навіть розкрити рота, коли проскрипів бас Шеллмана:
— Через тиждень я напрошуюсь у гості. Підготуйте свої розрахунки.
Коли Шеллман вийшов і, як здалося Малькольну, зник не в двері, а крізь стіну, Дейвід затишно вмостився в кріслі, міцно притиснув до грудей перехрещені руки й глянув на Малькольна. Сліпуче, з синіми переблисками світло еліпсовидного діаманта, що прикрашав середній палець лівої руки Дейвіда, неприємно різало очі, і тому Макларен підвівся з крісла, підійшов до каміна й опустився на твердий шкіряний пуф, обернувшись обличчям до Рассела, що сидів тепер до Макларена впівоберта й зачаєно сміявся над чимось. Малькольн подумав, що Рассел, як і Шеллман, несповна розуму. Він навіть поспівчував Дейвіду і запитав:
— Вам не шкода подарованих грошей, сер? Чи це ще невідома мені пастка?
— Ви не підписували жодних зобов’язань, сер, — усе ще усміхаючись, відповів Рассел.
— Так, але внизу нас чекає Джіммі з кольтом, — напівжартома нагадав Х’ю.
— Ні, все гаразд, джентльмени, — уже діловим тоном сказав Рассел. — Зараз нас почастують кавою і танцями найвродливіші і найчорніші дівчата. Чорне на зеленому виглядає дуже ефектно.
Малькольн згорнув удвоє чек і сховав його до потаємної вузької кишені штанів. Хоча чек був іменний, проте в Америці все можливе. І Малькольн це добре знав.
Дейвід помітив, як Макларен старанно ховає свою перепустку до клану багатіїв, сказав, награно підморгнувши Вундстону:
— Пригадую, як я ховав стодоларовий білет, коли вперше одержав його з рук покійного батька. Я боявся виходити з такими грішми на вулицю, чекав від кожного зустрічного несподіваного нападу. Батько дав мені гроші, щоб я купив собі новий костюм, але я не наважувався зайти до магазину, де завжди вештаються кишенькові злодії. Нарешті я сховав свої гроші, як і сер Макларен свій чек, до вузенької кишеньки для годинника. Коли я сідав у автобус, переді мною якась леді загубила з ноги черевичок і кинулася його шукати, розштовхуючи руками натовп пасажирів. Я, як справжній джентльмен, вирішив стримати нетерпеливих і допомогти молодій леді. Вона так захопилася пошуками черевичка, що двічі штовхнула мене ліктем у живіт. Це було несподівано й боляче, але я навіть не пискнув, маючи надію познайомитися з гарненькою дівчиною. Коли автобус уже рушав, дівчина встигла вскочити в салон, а я залишився чекати наступного автобуса. Один джентльмен якось підозріло подивився на мене. Я вирішив, що причиною тому був мій розхристаний вигляд. Я тісніше запхав поли сорочки й раптом збагнув, що не відчуваю під рукою цупкого квадратика новісінької купюри. Аж тоді я здогадався, що білява леді імітувала сцену з черевичком, полюючи за моїми грішми. Надійніше буде, панове, якщо Пітер відвезе вас просто до банку, і ви зможете покласти гроші на власні рахунки. І, якщо ви не заперечуєте, я попрошу принести нам кави.
— З радістю, — весело погодився Х’ю. — Я звик випивати за день не менше десяти порцій міцного арабіку.
— У вас сталеве серце, — швидко докинув господар «малахітової шкатулки». Це було сказано так, ніби Дейвід шкодував, що купив надто дорогу річ і несподівано довідався про її прихований гандж.
Вундстон по-своєму зрозумів несподівану зміну в голосі Рассела й зі сміхом відповів, добуваючи з шкіряного футляра довгу й товсту сигару:
— Я народився в рік пацюка, сер. А це створіння, як вам відомо, не боїться навіть атомних бомбардувань. Якщо, звісно, пацюк не опиниться в самісінькому пеклі вибуху.
— Нікому не хочеться загонити себе на той світ. Особливо тоді, коли до тебе приходить удача, — муркнув Рассел. Його трохи дратувала тонка інтуїція його нових компаньйонів. У такому товаристві він не міг насолоджуватися вишуканою грою своєї ерудиції, вгадувати по найменшому натякові чиїсь думки, забаганки й тієї ж хвилини задовольняти бажання гостя. Уважніше придивився до товстуна Х’ю з неодмінною сигарою, до зовні спокійного Малькольна, який щось нотував у крихітному записничку з брунатними обкладинками, подумав собі: «Звичайні хлопці, але в їхніх головах є те, чого не купиш ні за які гроші. Такі, як вони, навчилися вже знищувати розум, але ніхто не додумався перетворювати дурнів на таланти, хоча і в бевзя, і в талановитого голова іноді важить однаково. Можливо, саме в цьому найбільша таємниця природи. Тільки їй дано регулювати якісний баланс свого розуму. А якби геніїв плодили на замовлення і коригували дорослий розум? Ким би я тоді хотів бути? Геніальним жебраком чи витонченим інтелігентом з мільйонами в кишені? Таки краще сидіти у власному замку і купувати все, що продається. Навіть отаких наївних фізиків разом з їхньою ідеєю перпетуум-мобіле». — Ви поспішаєте, сер? — запитав несподівано Малькольна, котрий квапно подивився на свій наручний годинник.
— Я у вашому розпорядженні, сер, — відповів поштиво Малькольн і здригнувся від пострілу гармати.
— Кандіс прокинулася, — заспокоїв гостей Дейвід і ніби ненароком натиснув на голову Будди з сандалового дерева, що стояв неподалік від каміна. — Це салют на вашу честь, панове.
— У вас тут справді відчуваєш епоху конкістадорів, — зауважив Х’ю, пихкаючи сигарою.
— Це хоч трохи прикрашає наш електронний вік, — погодився Дейвід і натякнув: — Хоча б тим, що не треба питати дозволу в жінок перед тим, як запалити сигару.
— У кімнаті прекрасна вентиляція. Мабуть, це пов’язано з каміном, — відкинув від себе докір Х’ю й глибоко вдихнув ледь вловимий аромат кави.
Цієї хвилини розчинилися двері й до кімнати вкотилися три низеньких візочки. На них сиділи в позі Шіви три чорні дівчини, тримаючи в руках таці з кавою. Візки штовхали три схожих білих дівчини з розпущеним довгим волоссям. Біля них тендітні негритянки здавалися довершеними ідолами сил неземних, вражаючи Малькольна матовим полиском на плечах, майже оголених персах, схрещених ногах і вигинах талії. Малькольну здавалося, що і рожеві уста дівчат витесані з корала, як он ті пелюстки троянд на чорних дверях кімнати.
Зі стелі, зі стін, від підлоги полинули ледь чутні удари тамтамів. Біляві дівчата повсідалися на пуфах біля каміна, а негритянки, погойдуючи головами на високих шийках, почали підійматися, рости на очах, ніби не самі вони, а магічна сила тамтамів зводила їх у магічному танці.
Ттххха-аттха-а! — вирвався притлумлений і водночас різкий звук під судомистий вигин найближчої до Малькольна дівчини. Макларен завмер, пригадуючи розповідь батька, з якої запам’яталося, що саме під такий крик в батькове плече вп’ялася стріла дикуна.
Ррат-там-трраттататррат! — різко ударили бубни від каміна, й Малькольн озирнувся на тих, хто видобув ці сухі звуки ритму. Там, перед високими вузькими бубнами, сиділи троє індійців.
Малькольн знову згадав батька й відчув, як і він, що білі, потрапляючи в жорстокі обійми джунглів, завжди переймаються гіпнотичною силою тамтамів і рухів людського тіла, що вібрує, як струна, перекочується хвилями від голови до п’ят, відповідаючи на кожен звук бубна й гортанного крику.
— Кава холоне, сер, — озвався ніжний голос. Малькольн побачив близько від себе вродливе личко білявої дівчини. — Ваша кава, сер, — ледь чутно повторила вона, розтуляючи ніжні уста.