Ярь

Влад теж вибрався, потягується лінькуватим котом. Регоче життєрадісно:
— Гидотна ж штука, цей ваш гіпер! Оса, ти б бачив збоку, як з тебе нутрощі сипалися. Радий, що ти живий, чортяко.
Посмішка сповзає з Яшки, як наволочка з подушки. Він відводить очі, мимрить з розгубленим полинялим обличчям:
— З переходом, Владе. Я теж радий.
Мені не хочеться дивитися на Влада. У астролінгвіста це перший перехід, знаю. Лише новачки намагаються відлити у світ свої помиї. Буркочу стандартне привітання мерців, що ожили: «З переходом!» Прослизаю повз.
І тут у грудях жарко спалахує, звідти, з небуття: «ЛЮБИ!!!» Зупиняє мене, мов куля. Хіба Влад винен? Озираюсь — програмер і астролінгвіст тиснуть руки, і в очах плескотить та сама гаряча іскра. І чомусь я впевнений: віднині ми триматимемо один одного так само, як Янку — усім життям. Невже любові до ближнього у світі стало більше?
Біля відсіку Янки чомусь надто багато народу… Чорт! Біжу, зносячи зустрічних до стінок коридору. Люк зісковзує вбік. Випірнає Капітан.
— Білов? — гальмує мене його сумний погляд. — Не поспішай.
— Що з нею?
З-за плеча Капітана визирає Джоссі:
— Все гаразд, Лесь. Жива Янка.
Брешуть. Брешуть же! Яке там — гаразд? Я смикаюсь до відсіку, але Кеп хапає за плече, ледь не вивертаючи з суглоба.
— Ходімо, Лесь. Поговорити треба.
А я дивлюся вглиб відсіку, на тонкий Янчин силует, що ковзає по стінці. Її волосся плескотить темною хмарою — розчісується Янка, не звертаючи ні на кого уваги. І вже знаю, що мені скаже Кеп: «Хтось платить за всіх».
З нуль-переходами завжди так. Точка входу. Точка виходу. Між ними — ніщо. Ненажерливий нуль. І хтось один за всіх сплачує проїзд через небуття, інакше ніхто не вийде. Чому — знають лише жраби. Хтось один виходить не таким, яким був, залишаючи дань — пам’ять або сміх, сумління чи дар божий. Не хочете ризикувати — сидіть в колисці планети, звісивши ніжки, бо іншого короткого шляху до зірок немає.
Колись я залишив безодні музику. Або музика залишила мене? І з того часу, після третього стрибка, безодня переселилася в мене і не заростає, сочиться безкінечною журбою. І десь там, у небутті, назавжди залишився поет і музика Лесь Білов. Космос — це диявол, що купує душі за зірки.
Що відняв перехід у Янки?
Вона підійшла. В порожніх очах снігуроньки не зблискує й жаринки.
— Привіт, Лесь. З переходом.
— Я кохаю тебе.
Вона мерзлякувато знизує плечима. Байдужа посмішка — як попіл. І холодні, порожні очі. Мені хочеться плакати від болю, але я стискую кулаки і безсило дивлюся, як вона минає мене, йде. Яна Ярь. Єдина з нас, в кому не було ненависті, — лише любов, що підняла нас із небуття. Любов, випита безоднею.
Шепочу услід:
— Гори, Янко! Я з тобою.
Я поверну твій вогонь.