У сріблястій місячній імлі
Розгублений, він стояв якийсь час біля гаража. А що було б, якби професор узяв Бруно своїм особистим перукарем? Хоч він і запевняв себе, що ні в чому не винний, проте страшні слова лейтенанта ятрили йому душу.
Бруно вивів машину з гаража. Хоч і мав поспішати, заходився лагодити несправне вікно. Скінчивши, він завів мотор і повільно поїхав посипаною щебенем доріжкою. Перед центральним порталом замку його зупинив солдат. Бруно мусив зачекати, поки виїде “джип”, що стояв з увімкнутим двигуном перед сходами порталу. За кермом він побачив лейтенанта.
Через кілька хвилин розчинилися важкі двері. Вийшло чимало офіцерів та цивільних, серед них — Бруно ледве впізнав його — професор. На ньому був темний костюм, у правій руці чемодан. Він жваво розмовляв з двома добродіями в цивільному. Один з офіцерів відчинив дверцята “джипа”, професор і двоє в цивільному сіли в машину.
Лейтенантові довелося проїжджати повз Бруно. Так зустрілися востаннє професор і його піддослідний кролик. Пулекс і взнаки не дав, що впізнав свою жертву.
Бруно знову охопив жах, коли він зазирнув у товсті скельця окулярів. Куди вони його повезуть? У Нюрнберг чи до його колег за океан?
“Істоти за моєю волею…” Бруно здригнувся, наче струшуючи тягар минулого. “Більше я не дозволю запрягти себе до такого воза, — подумав він. — Божественне провидіння, панування над світом — це не для мене. Я житиму скромно. За три—чотири тижні, якщо все буде гаразд, матиму свій салон. Оце й стане моїм світом”. Багато скла, мармуру, поліровані дзеркала. Кілька гарненьких перукарок, два—три учні, а при вході вивіска нікельованими літерами:
“Дамський і чоловічий перукарБРУНО ПЛАТ”.
