КРАХ

— Освальдо! За мною!
Схопивши Освальдо за руку, Кіт побіг по камінню.
З-поза горба вигулькнув капітан Кармона з бійцем. Кіт помітив його і на ходу став відстрілюватися.
— Біжи туди! — наказав Кармона бійцю, вказуючи ліворуч, — візьми ще чоловік з п'ять, оточи їх. Не дай їм вислизнути.
Аренсібії вдалося сховатися в ущелині між двома великими каменями — тут він вирішив чекати темноти. За кілька метрів від нього в кущах ховався механік, але вони ледве могли розгледіти один одного. Обидва стежили за групою бійців, на чолі яких йшов чоловік у цивільному.
Велосо з солдатами був уже близько, коли Аренсібія прилаштував гвинтівку на краю скелі. Механік стис пістолета. Аренсібія цілився в капітана.
Дуже обережно капітан Велосо просувався вперед: він розумів, що ще не всі диверсанти схоплені, і ті, хто лишився, ховалися десь поблизу. Щось шелеснуло. Велосо припав до скелі. Бійці теж зупинилися. Обійшовши скелю, капітан побачив відкриту місцину, за якою лежав великий камінь. Стиснувши пістолет у правиці, Велосо скочив.
— Обережно, Велосо! — почув він.
Пролунав постріл з гвинтівки, за ним — пістолетний.
Куля вдарила Аренсібію в груди. Конвульсивне смикнувшись, він впав додолу мертвий.
Кіт і Делас були метрів за сорок від ущелини, коли Кармона їх знову запримітив.
— За мною! — наказав він бійцеві. — їх треба відтіснити до берега.
Перебігши відкриту місцину, співробітники Держбезпеки кинулися до ущелини — туди необхідно було потрапити раніше за диверсантів.
— Обережно, Коте! — гукнув Освальдо, побачивши переслідувачів. Той впав на землю і покотився по скелі в бік моря. Освальдо покотився за ним, і на якусь мить обидва зникли з поля зору капітана і його товариша…
Кармона і Гарсіга кинулися за втікачами, стріляючи з автоматів. Ті відповідали рідкими чергами.
Посічені кулями, прискали дощем галузки, листя, на капітана і солдата сипалися скалки і пісок.
Кармона протер очі.
— Я піду берегом, капітане, — сказав Гарсіга.
Пильно стежачи за місцем, де ховалися бандити, Кармона змінив магазин. Раптом побачив — з ущелини з'явилося дуло автомата. Цілилися в Гарсігу.
— Лягай! — заволав Кармона.
Гарсіга впав за частку секунди до того, як Кіт натис на спусковий гачок.
Перезарядивши автомат, Кармона підвівся і побіг вперед, прямо на диверсантів. За кілька метрів до них він заліг за великим каменем.
Напружена тиша. Аж ось долинули голоси: сперечалися. Хтось скрикнув:
— Здаюся! Не стріляйте!
Знову почулася сварка.
Врешті — голос Кота:
— Я виходжу! Будете стріляти — прикінчите його!
«Що замислив цей тип?» — подумав капітан.
З ущелини вийшов Кіт. Лівою рукою він обхопив за шию Освальдо і, прикриваючись ним, підштовхував, поперед себе. В правій руці тримав автомат.
— Не стріляйте! — благав нажаханий Освальдо. — Я здаюся! Не стріляйте!
Обидва бандити повільно відступали до мангрових чагарників.
— Стійте! Стрілятиму! — крикнув капітан.
— Ні! Не стріляйте! — благав Освальдо Делас, вирячивши очі. — Заради бога! Не стріляйте!
Кармона старанно прицілився і дав довгу чергу над головами контрреволюціонерів.
Освальдо Делас не витримав: дико скрикнув, ноги йому підкосилися, він повільно став сповзати на землю. Кіт хилився разом з ним, не випускаючи автомата.
— Здавайтеся! — наказав Кармона.
— Вставай, Освальдо! Трясця тебе взяла б! — вереснув Кіт, шалено поливаючи вогнем камінь, за яким сидів Кармона. — Здохни!
Автомат змовк, а Кіт в істериці кричав далі:
— Виходь, собако! Я тебе!..
Слова застрягли йому в горлі, коли він побачив автомат капітана. Кіт хотів вистрілити, але його випередила коротка черга. Тіло бандита сіпнулося, перевернулося і тяжко звалилося на землю.
В гнітючій тиші чулися лише схлипування Освальдо.
З боку болота наближалася група бійців.
Капітан обтрусився, підійшов до трупа, глянув. Спохмурнів. Перевів погляд на море, глибоко зітхнув і провів рукою по чолу.
Залишалося тільки захопити катер, що з настанням темряви мусив прийти за диверсантами. І тоді операцію можна вважати закінченою.
 
ЕПІЛОГ
— …згодом виявилося, що дитина справді хвора, проте не так серйозно, як хотіли нас запевнити, — пояснював Густаво, — все це було частиною гри ЦРУ, розпочатої з того моменту, як Альберто поклав свого сина в лікарню. Сьогодні вранці родина Альвареса прибула на Кубу. Дитину поклали в лікарню імені Франка Паіса. Я прилетів разом з ними.
Товариші сиділи в палаті біля ліжка пораненого лейтенанта Бланко і обговорювали хід операції.
— Ну гаразд, — сказав капітан Хосе Кармона, — усі вже розповіли про свою участь у цій справі. Ось тільки… — І він глянув на людину, що сиділа навпроти.
Монтальво — офіцер держбезпеки, активний учасник операції, посміхнувся:
— Не люблю розповідати.
— Але про Аренсібію доведеться розповісти, — заперечив Бланко. — Я ж там не був. Тепер, коли все скінчилося, я можу дозволити собі розкіш поцікавитися.
— Все виявилося простіше простого, — промовив Монтальво. — Я побачив, що Аренсібія — найнебезпечніший з усієї зграї і схопити його важче, ніж інших. Тому вирішив іти з ним. Ми залягли майже поруч, та ось я помітив, що в зоні його вогню з'явився капітан Велосо. Аренсібія знайшов добрий захисток — дістати його було неможливо. Я крикнув капітанові, сподіваючись, що сам розправлюся з бандитом, як тільки він вистромить голову з щілини. Та де там. Він перший вистрілив у мене. А я — у відповідь…
— Добре, що в тебе метке око, — сказав капітан Велосо, — інакше б мені не бути сьогодні з вами.
— Слухай, Монтальво, — втрутився Бланко, — а як до того — все було гаразд?
— Бланко, ти ж знаєш, що я поганий оповідач. Крім того, всім усе відомо.
— Отже, мало того, що я поранений, ви ще й не хочете побілитися зі мною тим, що вам відомо, а мені ні, — жартома дорікнув лейтенант.
— Ну гаразд. Довелося похвилюватися, коли помічник Кота заскочив мене за передачею інформації про димовий сигнал. Я не взяв із собою з машини, коли приїхав в Бока Сієга, транзисторного приймача з вмонтованим в нього передатчиком — це могло викликати підозру: не можна ж слухати музику під час такої важливої наради.
— Що ж ти зробив? — спитав Бланко.
— Нічого. Він, певно, вирішив, що то я сам із собою розмовляю, — відповів Монтальво. — Більше не було можливості передавати інформацію, а вранці Кіт, вислужуючись перед Аренсібією, не дозволив мені брати приймач із собою. Побачивши Роландо і Оскара в «Тарамарі», я не відважився заговорити з ними. На нараді згадувався якийсь Данієль, я не знав його, і могло статися так, що й він був у «Тарамарі» і потім викаже мене, підтвердивши, що я зустрічався з якимись людьми. Тому я вирішив написати повідомлення на серветці. А коли я стояв у Касабланці і вовтузився з мотором, до мене підійшов якийсь чоловік і запропонував допомогти. Це був наш товариш, він встановив у машині передатчик.
— Слухай, Монтальво, — запитав Бланко, — а як тобі сподобався димовий сигнал? Фуллєда і я поморочилися з ним.
— Чудово! Коли я побачив дим, подумав, що десь ми схибили і завод справді горить. Я скипів, хотів кинутися на бандитів, але стримався. А тут і ви з'явилися.
— Гадаю, якби ми не з'явилися, — пожартував капітан Кармона, — ти й сам би розправився з бандитами. Зубами б загриз!
Маріо, він же «Сокіл», він же й механік і, врешті, він же офіцер управління державної безпеки Хосе Кармело Монтальво, посміхнувся.
Сліпуче сонце щедро заливало теплом поля, школи, лікарні, заводи, будови, вривалося крізь вікно і в цю кімнату.
Довгий Кайман — рідна Куба — спокійно й врівноважено дихав.