Трава нічого не ховає

Невже він здався мені похмурою оселею примар? Тепер це був звичайний собі великий старий будинок.
Я повернувся до вітальні.
Люсі сиділа так, як і тоді, коли я їх залишив. Сиділа прихилившись до плеча полковника Лунде. Що сказала про неї моя мати? Що вона шукала опори в житті. Вона знайшла таку опору. Я цього не розумів. З мене ніколи не було б доброго психолога.
Вікторія сиділа самотою. Вона не переставала плакати
— На хусточку, Вікторіє.
Вона взяла хусточку й витерла сльози. Я присунув стільця й сів біля неї.
— Можеш повірити Крістіанові, Вікторіє. Він допоміг твоїй матері. Вона померла швидко… І, мабуть, це краще, ніж вона б ще жила й мучилася.
Вікторія мовчала, мнучи в руках мою хусточку. Нарешті вона всміхнулася.
— У Мартіна завжди є чиста хусточка, — сказала вона. — Раз він уже виручав мене.
— І мене також, — сказала Люсі.
— Сучасний лицар повинен мати при собі добрий запас чистих хусточок, — мовив полковник Лунде.
Я б краще й не сказав.