Брати вогню

Ще раз осісти в Україні Ольга Чайківська спробувала через два роки. В Копичинцях завідувала аптекою її двоюрідна сестра Ольга Кульчицька. Знайшла сестрі місце лаборанта в лікарні. Проте в паспортному столі «порадили» негайно забиратися з міста. Постійна напруга й цинічне ставлення державних службовців спричинилися до хвороби. Виснажена, хвора, зневірена, Ольга Чайківська тинялася по людях без копійки в кишені. Відважилася піти на прийом до голови облвиконкому Дорофеєва. Немолодий сивий чоловік виявив милосердя й дозволив Ользі прописатися. Влаштувалася на роботу в Копичинцях. Туди ж 1962 року повернулися з чужих країв батьки та сестра, бо вся господарка в селі Доброполі була знищена й розграбована.
У вересні 1963 року Ольга Чайківська вийшла заміж за брата табірної знайомої Галини Шубської Олега Козубського. Він працював тоді в Каушанах Молдавської РСР. У червні 1964-го в них народився син Юрій. Через чотири роки перебралися до Снятина. З пропискою допомогла Наталія Семанюк, дружина видатного письменника Марка Черемшини.
З проголошенням незалежності України Ольга Чайківська-Козубська всі свої запал, енерґію та вільний час віддала громадській праці, вихованню молоді. У серпні 1995 року стала головою Снятинського осередку Всеукраїнської ліги українських жінок. Пропрацювавши самовіддано п’ять років, передала керівництво жіночим осередком Любові Том’як. Проте громадської праці не покинула. З чоловіком Олегом відновили й упорядкували музей полковника УПА Василя Андрусяка.
По-різному склалася доля хлопців і дівчат із молодіжної підпільної організації «Юнак ОУН» у Кременці.
По Різдві 1940 року загинув у місті Кристинополі (тепер Червоноград Львівської області) Степан Пшеничний, коли з дванадцятьма вояками переходив німецько-радянський кордон. Там же наклав головою і його заступник Запісочний. Кулі прикордонників важко поранили в короткому бою Івана й Михайла Кубліїв. Про цей трагічний перехід волинської групи ОУН під орудою Степана Пшеничного написав у своїй книжці «Шляхом леґенди» його учасник Богдан Козинівський.
Євгенія Трачук відбувала покарання у польському закладі поправчому. Студіювала соціологію у Варшавському університеті. Вийшла заміж за адвоката Могильницького. За перших совітів навчалася у Львові. Чоловіка більшовики заарештували. У 1940-му Євгенія з подругами Ніною Котович і Лізою Оболончик теж потрапили до енкаведистських катівень. У червні 1941-го Євгенії дивом вдалось уникнути московських куль і вирватися живою з в’язниці. Еміґрувала на Захід. Із чоловіком зустрілися в Австралії. Проживає в Англії, виховує двох дочок. Лізу Оболончик і Ніну Котович замордували енкаведисти перед втечею зі Львова від німців.
Анісія Ратинська й Віра Ключинська пройшли всі пекельні кола московських концтаборів. Померли на волі. Марії Чучмай удалося втекти від смерті на Захід. У 1980-х померла у Львові Олена Табінська, поховавши перед тим чоловіка. Донька Олена з внучкою проживають у місті Лева. Вдовує в Дубнівському районі Рівненської області Варвара Шеремета.
Андрій Хлоупек, звільнившись із польської в’язниці 1939 року, якийсь час перебував у Кракові, звідтіля перебрався на Холмщину. Багаторазово переходив німецько-радянський кордон в організаційних справах. Потрапив до рук енкаведистів. Утік з-під розстрілу. Під час німецької окупації пробрався до Кременця. Перегодя виїхав, рятуючись від НКВД, до Чехо-Словаччини, оскільки його батько – чех.
Микола Медвецький організував навесні 1943 року в Кременецькому повіті відділ УПА. Командував ним аж до розпуску великих повстанських відділів. Загинув у травні 1945 року під містом Фельдбахом в Австрії.
Петро Львович здобув у Берліні вищу освіту, працював асистентом у політехнічному інституті. Перебуваючи 1941 року в похідній групі ОУН, щодня ходив в обнімку зі смертю. Втік із-під арешту ґестапо, трохи згодом – від НКВД. Плутаючи сліди, дістався до польського міста Катовіц, де й осів. Має доньку Аріадну, внука.
У комуністичних концтаборах загинув Володимир Мінчук, якого енкаведисти заарештували в жовтні 1939-го в Кременці.
Кость Гаранчук навчався у Варшавському політехнічному інституті. Від 1939-го перебував у Кракові, Берліні. Влітку 1941 року вирушив із похідною групою ОУН до Східної України. Там його спіткала смерть від німецької кулі.
Андрій Лобар очолював надрайонний провід ОУН у Кременецькому повіті. В безвихідному становищі під час бою з енкаведистами у Шумському районі застрелився, щоби не датися живим до рук ворога.
Михайло Медвецький повернувся з еміґрації до рідного Кременця, де й пустив коріння. На Захід виїхав 1942 року, одружившись у Кременці, Володимир Янчар. Микола Димнич учителював у 1939–1940 роках на Горохівщині. Відійшов у кращі світи.
Данило Закидальський перебував з Ігорем Шубським у польській в’язниці в місті Равічі. Звільнившись 1937 року, здобув середню освіту. Закінчив кооперативні курси. Працював у «Центросоюзі», «Сільському господарі», «Просвіті». Вчителюючи в Городку під Львовом, Данило навчався заочно в Українській технічно-господарській академії в Подебрадах. Поляки вдруге заарештували борця й запроторили до Берези-Картузької. По звільненню повернувся до Городка. З приходом перших совітів продовжив діяльність в ОУН. У травні 1940-го одружився з Наталією Кравчик. Свого сина Тараса молодий батько так і не побачив, бо 18 грудня 1940 року його схопили енкаведисти й 1941-го замордували у в’язниці на Лонцького у Львові.
Четверо патріотів із великої національно свідомої родини Козубських віддали життя за Українську Державу: батько Борис і син Юрій Козубські, зяті Ігор Шубський і Леонід Осипчук.
Кандидатом наук став, незважаючи на утиски радянської влади, Олег Козубський. Кандидатську дисертацію з фтизіатрії захистила 1975 року Оксана Шубська, яка працює на посаді заступника головного лікаря Львівського обласного центру фтизіатрії та пульмонології. Там же віддає свої знання й сили незалежній Україні кандидат медичних наук Юрій Козубський. Донька Ірини Козубської Галина Якуб’як після Львівської політехніки теж працює у Львові. Всі вони виросли людьми порядними, щирими українцями.
Повільно, та все ж відроджується пам’ять про українських героїв у незалежній державі. Дві меморіальні дошки відкрито на фасаді колишнього будинку родини Козубських у Кременці. Іменем Бориса Козубського названо вулиці в Житомирі, Кременці, Збаражі, Вишнівці. Інформація про правника-борця подана в багатьох енциклопедіях. Не забув Кременець і про славного підпільника Ігоря Шубського. Меморіальна дошка на фасаді приміщення колишньої ґімназії нагадує нащадкам про його жертовну боротьбу.
Славне повстанське товариство зібрав у Снятині Василь Андрусяк, геройський дух якого невгомонно витає над містом. До пам’ятника полковникові УПА сходяться сивочолі друзі й молодь. Приходять до Командира з найпотаємнішим. Для них він уособлює силу волі й непоборності людського духу. Плазують довкіл постамента й покручі-запроданці, намагаючись відбілити в сяєві Командирової слави закіптюжені чадом підлої зради свої ниці душі.
Із важким колимським спадком – силікозом легень – Василь Ковалюк протримався до жовтня дев’яносто дев’ятого. Рідна українська земля прийняла свого сина. В останню дорогу повстанця Шума проводили дружина, діти, четверо внучат, друзі. Над його труною тужливо лопотів довго виборюваний небесно-пшеничний український стяг.
Не збулися «пророцтва» садиста Вороніна. В незалежній Україні живе Олександра Слободян-Ковалюк. Не стоїть осторонь політичного життя рідного краю. Веде активну громадську діяльність у Всеукраїнській лізі українських жінок…