Людина, що знайшла своє обличчя

— Я даватиму накази із-за екрана.
Репетиція тривала. Всі зауваження Престо були дуже розумні і свідчили про його талант і великий режисерський досвід.
— Міс Гедда Люкс приїхала! — сповістив помічник режисера.
Престо передав кермо влади помічникові і пішов одягатися та гримуватись.
Через двадцять хвилин він вийшов в ательє уже в костюмі мейстерзингера. Костюм і грим не могли приховати його потворності. О, який він смішний був! Статисти ледве стримували сміх і відводили очі вбік.
— А де ж Люкс? — нетерпляче запитав Тоніо.
Партнерка примусила чекати себе. Будь-якій іншій артистці це так не минулося б, але Люкс могла дозволити собі таку вільність.
Нарешті вона прибула, і її поява справила, як завжди, великий ефект. Краса цієї жінки була незвичайна. Природа немовби збирала протягом сотні років по крихітках усе, що може чарувати людей, зберігала його, відбирала у поколінь жінок, щоб, нарешті, злити воєдино весь цей блискучий арсенал краси і жіночого очарування.
У Антоніо Престо нервово заворушився туфлеподібний ніс, коли він подивився на Люкс. І всі, починаючи від перших артистів і кінчаючи останнім теслярем, втупилися в Гедду. Статистки дивились на неї майже з благоговійною любов’ю.
Ніс Престо починав рухатися все більше, ніби він винюхував повітря.
— Світло! — крикнув Престо тонким голоском, який від хвилювання став ще пронизливіший і тонший.
Цілий океан світла розлився по ательє. Здавалося, що Гедда Люкс принесла його з собою. її псевдонім так само личив їй, як «Престо» її партнерові. [13] 
Перед зйомкою Престо вирішив прорепетирувати головний кадр — освідчення мейстерзингера дочці короля.
Люкс сіла у високе крісло біля вікна, поставила ногу в розшитій золотом туфельці на різьблений ослінчик і взяла в руки шитво. Біля її ніг уклався чудовий дог тигрової масті. А на певній відстані від Люкс став Престо і під акомпанемент лютні почав декламувати поему про любов бідного співака до благородної дами. Дочка короля не дивиться на нього. Вона все нижче схиляє голову і чомусь посміхається. Можливо, що в цю мить вона думає про прекрасного рицаря, який на останньому турнірі переміг усіх суперників на славу її краси і удостоївся її небесної посмішки. Але мейстерзингер розуміє цю посмішку по-своєму — недарма ж він поет.
Мейстерзингер підходить до неї, він співає дедалі з більшою пристрастю, потім падає перед нею на коліна і починає говорити про своє кохання.
Нечуване зухвальство! Неймовірна образа! Жахливий злочин! Королівна, не підводячи голови від шитва, хмуриться. Очі її кидають іскри, вона тупає маленькою ніжкою в позолоченій туфельці по різьбленому ослінчику, кличе слуг і наказує вивести нахабного поета. Входять слуги, хапають мейстерзингера і ведуть у тюрму. Мейстерзингер знає, що його чекають тортури і кара, але не жалкує про те, що зробив, і посилає своїй коханій останній погляд, сповнений любові і відданості. Він охоче прийме смерть.
Сцена пройшла прекрасно. Престо задоволений.
— Можна знімати, — каже він Гофману.
Оператор уже стоїть біля апарата. Всю сцену він спостерігав через візирне скельце. Престо знову стає біля крісла Люкс.
— Знімаю, — говорить Гофман.
Ручка апарата закрутилася. Сцена повторювалась бездоганно. Мейстерзингер співає, королівна схиляє обличчя все нижче і чомусь посміхається. Мейстерзингер підходить до королівни, падає на коліна і під музику починає пристрасно говорити. Престо захоплений. Він не тільки грає жестами і багатою мімікою свого рухливого обличчя. Він говорить і шепоче палкі слова освідчення з такою щирістю і силою, що Люкс, забуваючи десятки разів пророблену послідовність рухів і жестів, трошечки підводить голову і з деяким здивуванням поглядає на свого партнера самими куточками очей.
І в цю мить відбувається щось, не передбачене ні сценарієм, ні режисером.
Престо, коротконогий, головатий, із своїм туфлеподібним, рухливим носом, освідчується в коханні! Це здалося Гедді Люкс настільки недоладним, безглуздим, комічним, неможливим, що вона раптом засміялася нестримним сміхом.
Це був сміх, що охоплює раптом людину, як приступ страшної хвороби, і тримає, не випускаючи з своїх рук, трясучи тіло в судорожному напруженні, знесилюючи, викликаючи сльози на очах. Люкс сміялася так, як не сміялась ніколи в житті. Вона ледве встигала переводити подих і знову заливалася розкотистим сріблястим сміхом. Вишивання випало у неї з рук, одна із золотистих кіс спустилася до підлоги. Стривожений дог схопився і здивовано дивився на свою хазяйку. Розгублений Престо теж підвівся на ноги і, похмуро звівши брови, дивився на Люкс.
Сміх так само заразливий, як позіхання. Не минуло й хвилини, як сміх охопив уже все ательє. Статисти, теслярі, монтери, декоратори, гримери — всі були під владою сміху.
Престо ще кілька секунд стояв, немов уражений громом, потім раптом підняв руки і, стиснувши кулаки, з перекривленим обличчям зробив крок до Люкс. У цю хвилину він був швидше страшний, ніж смішний.
Люкс подивилася на нього, і сміх її раптом обірвався. І так само раптово замовк сміх по всьому ательє. Оркестр давно перестав грати, бо у музикантів, охоплених нестримним сміхом, смички повипадали з рук. І тепер в ательє настала моторошна тиша.
Ця раптова тиша немовби привела Престо до пам’яті. Він повільно опустив руки, повільно повернувся, ледве тягнучи ноги, дійшов до великого дивана і впав ниць.
— Вибачте, Престо! — раптом сказала Люкс, порушуючи тишу. — Я поводилась, як дівчинка, і через мій дурний сміх зіпсовано стільки плівки.
Престо заскрипів зубами: «Вона думає тільки про зіпсовану плівку!»
— Ви даремно вибачаєтесь, — замість Престо відповів їй Гофман. — Я навмисне не припиняв зйомки і зовсім не вважаю плівку зіпсованою. На мій погляд, цей новий варіант кадру біля вікна чудовий. Справді, сміх, нищівний сміх, який не залишає ніяких надій, сміх коханої жінки у відповідь на палке освідчення — хіба для закоханого він не страшніший від найжахливіших мук? Хіба цей сміх не перетворив на мить любов мейстерзингера в пекучу ненависть? О, я знаю нашу американську публіку, публіка сміятиметься, як ніколи. Ці вирячені очі мейстерзингера, розкритий рот… Ви не гнівайтесь, Престо, але ще ніколи ви не були настільки ефектні. І якби я не бачив вас кожного дня, то не зміг би крутити ручку апарата.
Престо підвівся і сів на диван.
— Так, ви маєте рацію, Гофман, — сказав він повільно і глухо. — Це вийшло чудово. Наші американці подохнуть зо сміху.
І раптом, чого ще ніколи не бувало, сам Тоніо Престо засміявся сухим, тріскучим сміхом, показавши ряд дрібних і рідких зубів. У цьому сміху було щось зловісне, і ніхто не обізвався на нього.
 
УБИВЧИЙ СМІХ
Після цієї злополучної зйомки Престо сів в автомобіль і, за словами шофера, «загнав машину на смерть».
Незадоволення, образа на життя, обурення несправедливістю природи, скривджене самолюбство, муки неподіленого кохання — все, що протягом років збиралось у його душі, прорвалося в страшному виверженні. В шаленій їзді він прагнув знайти заспокоєння, ніби хотів утекти від самого себе.
— Вперед! Уперед! — кричав Престо і вимагав, щоб шофер дав повну швидкість.
І вони мчали по дорогах, немов злочинці, за якими женеться поліція. А за ними і справді гналися. Пролітаючи повз ферми, вони давили гусей і качок, які поважно йшли з сусіднього ставу, і розлючені фермери гналися за ними з палицями, але, звичайно, не могли догнати. Двічі за автомобілем погналися на мотоциклетках поліцейські, бо автомобіль мчав з недозволеною швидкістю і не хотів зупинитися, незважаючи на енергійні вимоги поліцейських. Проте поліцейські мотоцикли не могли угнатися за автомобілем Престо. Це була одна з найкращих у всій країні, найпотужніших машин, зроблена на особливе замовлення Тоніо. Він любив швидкість у всьому.