Сигнали з Всесвіту
Перед вильотом до каюти Навратіла прийшов Северсон. Він мовчки стояв у дверях і збентежено гладив кишеню, як школяр біля дошки.
— Що у вас таке, друже?
— Хотів би вас попросити… Чи не можу я полетіти разом з вами?
Навратіл вражено звів густі брови:
— Як це? Чому? Адже ви не витягли жеребка. “Промінь” можуть покинути не більш як шість чоловік, кого ж мені виключити з екіпажу? Адже всі ми однаково хочемо побачити на власні очі незнайомий світ.
— Цаген поступився б для мене місцем, я вже з ним розмовляв про це. Все залежить тепер від вашої згоди.
— А чому вас так цікавить бути серед тих, що першими ступлять на Кварту?
Северсон схилив голову:
— Боюсь за Алену. Адже ви знаєте, я і вона…
— Так он воно що! Може, ревнуєте? Не довіряєте нашим колегам? Чи, може, гадаєте, що Алена — слабенька жінка, яка потребує, щоб біля неї був лицар? То їх буде аж п’ятеро… Я розумію, ви хочете бути повсякчас разом. Я не проти цього. Але усвідомте, що ми не на прогулянці. Завойовуючи невідомі краї Всесвіту, без дисципліни ми скоро б зазнали поразки. Як колишній солдат, ви це повинні були б знати краще, аніж я. “Дивлячись на гарне личко — ситий не будеш!” — казали наші предки… — посміхнувся Навратіл, глянувши на зажурене обличчя Северсона. — Щоб ви знали моє добре серце, яке б’ється під грубою блузою, спробуємо умовити Цагена. Якщо він справді поступиться місцем в “Стрілі”, полетите разом з нами.
Цаген охоче передав Северсону спорядження та особисті запаси харчів. Щасливі обранці попрямували до “Стріли”. Услід їм лунали побажання:
— Щасливої дороги!
— Сердечний привіт квартянам! — До скорого побачення!
Отвір герметично закрився. Кілька чоловік швидко відокремили “Стрілу” від велетенського “Променя”.
Атомні реактори очікували тільки сигналу, щоб звільнити неймовірну енергію для реактивних моторів.
— Вперед! — наказав Навратіл.
Літак вислизнув з обіймів “Променя” і попрямував униз, до великого живого глобуса.
Через дві години він уже плив на висоті сто двадцять кілометрів над поверхнею Кварти.
— Оглянемо спочатку всю планету, — звернувся Навратіл до Крауса. — Кінозйомка нам багато допоможе при складанні карти, а до того ж так легше буде знайти підходяще місце для посадки літака.
Головний пілот мовчки кивнув головою на знак згоди.
Глибоко внизу швидко чергувалися суходоли й моря. На обрії, в багряно сяючій атмосфері висіло найбільше сонце — жовта Центавра А; пізніше випливла Центавра Б, трошки менша, оранжева. Найменша з дружної трійці — криваво-багряна Проксіма — з’явилась уже при польоті над протилежною півкулею.
— Маю сумнів, чи квартяни знають, що таке санки й лижі, — жартував Краус.
— Я теж такої думки, — погодився Мадараш. — Здається, тут снігу не розживешся. А може, тепер на всій планеті палюче літо? Спробуй-но вгадати, коли ще не знаєш цих трьох дивних сонць!
— Погляньте, — показав Краус пальцем вниз. — Бачите оту он широку протоку між двома суходолами? Ідеальне місце для посадки. Як ви гадаєте, капітане?
— Можливо, — труснув головою академік. — Але хто нам дасть гарантію, що саме в тих місцях ми не розіб’ємось об дно? Безумовно, ми повинні подивитись з близької відстані.
— То, може, спустимось нижче? — запитав Краус.
— Так, знижуйтесь до двох тисяч метрів…
* * *“Промінь” тим часом встановив постійну швидкість вісім кілометрів на секунду. Така швидкість була йому необхідна для того, щоб перетворитись на штучний супутник Кварти.
Біля апаратів лишились тільки чергові, а решта астронавтів сіли до телевізорів і з напруженням стежили за передачею з “Стріли”.
— Повітря містить, крім азоту, ще й гелій, але цілком придатне для дихання! — повідомляє Свозилсва. — Тиск на висоті тисяча метрів над планетою дорівнює нуль цілих вісім десятих атмосфери. Це значить, що внизу ми зможемо вільно пересуватись без скафандрів…
— Чудесно! — вигукнув Вроцлавський, присуваючись ближче до телевізора. — Отже…
Він так і не встиг закінчити фразу, бо пролунав такий удар, що весь корабель аж затремтів. Усі повилітали з крісел. Відцентрова сила через мить показала, що “Промінь” набув обертального руху.
Першим опам’ятався Чан-су. Він насилу добрався до відеофону і натиснув на кнопку загального виклику. Лампочка не спалахнула.
— Струму нема! — вигукнув він. — Тривога номер один! “Промінь” пошкоджено!
Всі вмить одягнули скафандри. За аварійним розкладом кожен помчав на свою дільницю: Вроцлавський — до кабіни управління, Чан-су — до електростанції, решта — до складів ядерного пального та кисневих камер.
Відчинивши сталеві двері атомної електростанції, Чан-су ніби остовпів на порозі: крізь велетенський рваний отвір у стіні на нього дивилось зоряне небо. Від апаратури лишились самі уламки.
Старанно замкнувши за собою герметичні двері, щоб з зорельота не виходило повітря, Чан-су помчав до головної кабіни.
Там на нього чекали невтішні повідомлення:
— Прилади не працюють…
— Склади пального й продуктів знищено… Знищено обидва допоміжні літаки…
— Швидкість “Променя” від удару знизилась… Чан-су чітко й енергійно давав розпорядження:
— Ввімкніть резервні газові ракети й вирівняйте зореліт… Перевірте акумулятори… Як кисневі камери?
— Там усе гаразд. Акумулятори цілі, — сказав Вроцлавський.
Чан-су ввімкнув допоміжний передавач і сів до мікрофона:
— Алло! Алло!.. “Стріла”, “Стріла”!.. Говорить “Промінь”… Корабель сильно пошкоджено. Причини ще не знаємо. Мабуть, метеорит… Знищено атомну електростанцію, а також обидва нижніх склади…
В ту мить, коли Навратіл почув цей одчайдушний заклик, поплавки “Стріли” торкнулись поверхні моря.
Перед астронавтами розкрився новий, досі не бачений світ.
Розділ III
ПІД ТРЬОМА СОНЦЯМИ
— Біля апарату — Навратіл. Ви чуєте мене?
— Я — “Промінь”. Біля апарату Чан-су. Чуємо вас добре… Зореліт ми вже вирівняли, так що тепер небезпека зруйнування не загрожує. Ми всі здорові.
— В нас також усе гаразд. “Стріла” сіла на море без пригод. Зараз пливемо до континенту. Погода стоїть чудесна. В небі світять два сонця, а з берега дме слабкий вітерець… Чи з’ясували, як саме пошкоджено “Промінь”?
— Всіх пошкоджень ще не знаємо, але й без того ясно: ударом метеорита корабель зруйновано так, що про тривалу подорож міжзоряним простором не може бути й мови.
Академік Навратіл зблід:
— Це значить… Це значить, що ми тут полонені надовго… Робінзони в чужій сонячній системі…
— На жаль, так, — озвався Чан-су. — Але в нас ще лишаються два допоміжні літаки: “Стріла” і “Ластівка”. Вони, звичайно, не можуть подолати колосальну відстань між Альфою Центавра і нашим Сонцем, зате дадуть нам змогу пересуватися між планетами системи…
Запала пауза. І коли вона вже почала ставати гнітючою, раптом спалахнув екран телевізора в кабіні “Стріли”, і на ньому з’явилось обличчя Молодінової:
— Я — “Ластівка”… Що сталося, Навратіл? Ми викликаємо вас уже три години!.. Щойно облетіли навколо Квінти. Знайшли на ній тільки найнижчі форми життя. Атмосфера надто розріджена, для дихання людини непридатна. На освітленому боці планети дуже висока температура, а на нічній стороні великі морози. Отже, Квінта не заселена… Яке життя на Кварті? Чи є там люди?
Навратіл примусив себе посміхнутись:
— Поки що ми встановили, що вищі форми життя на Кварті не виключені. Хвилину тому ми спустились на море і пливемо до берега. Видно, що він вкритий буйною рослинністю. Що в ній криється — невідомо.
— Дякуємо за повідомлення. Повертаємось на “Промінь”. До побачення на Кварті!
— На них чекає гарненький сюрприз! — зітхнув Накратіл. — Єдиною нашою надією тепер лишається Кварта.
— Справді, єдиною, бо більша частина запасів знищена, — додав Чан-су. — Гадаю, нам вистачить продуктів не більш як на два місяці.