Двiйники Стьопи Лознiкова

Найсмутнiшим для мене було те, що ми не могли вiдшукати нiяких слiдiв Стьопи Лознiкова i Петра Селiна, не кажучи вже про Джоя. I я вирiшив був уже, що мiжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви собi моє здивування й радiсть, коли в кущах, досить далеко вiд мiсця, звiдки стартував корабель, пролунав слабкий голос: 
- Iване Захаровичу!.. Iване Захаровичу!.. Допоможiть нам!.. 
Обидва вони, i Стьопа, i Петро, - лежали в тих кущах. Стьопа мiг говорити, Петро був нерухомий i тiльки потiм почав приходити до пам'ятi. Що трапилося з ними, - вони не знали. Пам'ятали вони тiльки те, що їх схопили ввi снi; Петро пробував опиратися, але з цього нiчого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засiб. Але вони були непритомнi аж до нашого приходу. 
А коли ми розпитували їх, - пролунало радiсне гавкання i скавучання. З кущiв виповз, тягнучи заднi лапи, мiй Джой. 
...Ось i все, що я хотiв тобi розповiсти, дорогий мiй Андрiю. Якщо тобi хотiлося б довiдатися ще про якiсь подробицi цiєї дивної подiї, - приїжджай до нас, ми будемо дуже радi. I, звичайно, ти зможеш здорово написати про все це, не так, як я. 
Шкода тiльки, що цi огиднi iстоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одне за одним - можливо, через вiдсутнiсть придатної для них їжi, а може i тому, що розумiють провал своєї експедицiї, мета якої для мене так i лишається неясною. До речi, вони вже не намагаються зберiгати зовнiшнiсть людини; поступово вони перетворюються на напiвпрозорi мiшки iз зморшкуватою шкiрою - наче велетенськi медузи чи слимаки. I тiльки великi круглi нерухомi очi лишаються у них у верхнiй частинi тiла, - i в них видно все таку ж невгамовну лють i зненависть до нас. 
Так, вони гинуть одна по однiй, цi злiснi iстоти з якогось iншого свiту. Проте ми за цим не шкодуємо..."