Лялечка. Етюд

- Яке ж тобі тут горе? Хай їде…
- Ти не розумієш, ти не хочеш розуміти… Він не повинен туди їхати… Там не місце йому… там буде лише п'янство, карти, гульня… Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим… Він кинув пити… Я його так прохала, так благала, щоб не їхав… Невже я… Невже він…
Раїса сиділа мовчки, а рясні сльози тихо котились по її виду, такому жалібному, нещасному, з виразом питання й муки. Пальці хруснули од внутрішнього болю, а затуманені сльозами очі дивилися кудись у простір…
- Ти не розумієш, - почала вона знов, звертаючи мокре лице до приятельки, але та перепинила:
- Ні, я дуже добре розумію: ти його кокаєш.
- Що ти сказала?
- Я кажу, що ти його…- і не скінчила.
Раїса раптом одхитнулась од приятельки і тихо скрикнула, як ранений птах.
Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля. Глибока, морочлива, чорна безодня. Раїса потиху спускалась туди, і з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленів церква.