Цар і раб

Над древлянськими лавами гуло й телесувалося, несподівана перемога розколошила й розкидала стрій на всі боки, та Борис не поспішав святкувати змогу. Пославши боляр дати лад своїм тисячам, він витяг із пазухи оберегу з подобою свого вітця, й коли тисячі, які сього разу не втратили більше десятка воїв, нарешті вгамувалися, зашилив оберегу назад у пазуху, наказав гінцеві зібрати боляр і почав чекати нової ворожої навали.
Маючи таку перевагу, замкнувши супротивника на трикутній латці мокрої землі між ровом, лиманом і морем, Діофант не міг уґавити щасливого випадку, хоч і втратив на радощах кілька сотень воїв.
Борис устиг подумати, що за битого двох небитих дають, коли над гребенем валу виросла густа шерега понтійців. Щити сього разу в них були ще довші, як у римлян, але вої не посунули з насипу вниз, а поставили їх й попригиналися за щитами. З-поза них з'явилися голови інших ратників, безшоломних, і на древлян сипонули роєм стріли. В лавах почулися крики й зойки, дехто впав і заметався в смертельних муках, і найбільше зазнали від першого обстрілу ратники Богданової тисячі, яка стояла попереду.
Древляни відповіли залпом співучих стріл, і щіть над ровом трохи порідшала. На луках із ними ніхто змагатися не міг. Понтійські вої підняли свої щити трохи вгору, тепер стріли бились об суцільну стіну й перестали дошкуляти. Зате й понтійські лучники припинили стрільбу.
Напад знову захлинувся, та Діофантові пощастило вивести з ладу сотні півтори чи дві древлян, і се ще дужче занепокоїло Бориса. Він наказав густи в ріг, вісник, що ввесь час тримався князя, подав знак, і поріділа тисяча болярина Богдана, а згодом і решта полків одступили на сто кроків, вийшовши з поля обстрілу.
Богдан порадив усадовити половину рати на коней і відійти ще трохи, аби заманити ворога.
— Заманимо, тоді на їхніх же плечах і перехопимося через рів, — сказав болярин, решта тисячників підтримала головного, й Борис теж дав згоду. — А комоней, — доказав Богдан, — переведемо з того краю рову, бродом.
Понад лиманом у Діофанта міг бути добрий заслін, але й іншого виходу з пастки, в якій опинилася древлянська рать, Борис не бачив. А посидимо тута ще день, сказав він сам до себе, й Діофант обернеться до городу, вийме його, й тоді спробуй…
Коли понтійці, як і передбачав Богдан, зробили спробу перейти ополудні на сей бік рову, князь Борис аж подякував великому боляринові. Діофант, мов умисне, пішов одним, правим крилом, що від моря. П'ятсот комонців третьої тисячі й стільки ж їз четвертої понеслося вихором на піших понтян, коли ті встигли перекинути через рів зо дві тисячі гоплітів. Древляни кидалися на них урозсип і, не добігаючи, здаля обкидали стрілами, коло навершя в яких були рогові свищики. Вони так жахливо вили, що лише сей пекельний згук увергав понтійських воїв у розпач.
Зо сто разів обкидавши супротивника такими стрілами, вершники все ж давали змогу іншим понтійцям долати вал і рів, і коли їх зібралося добрих дві тисячі, на підмогу комонцям прискочили ще два полки по п'ять сотень вершників, і дві тисячі пішаків-гоплітів, подзьобаних і розколошканих, які боронились урозсип і купками, лишивши на холодному мокрому полі доста забитих, спершу ніяково, та дедалі дружніше й дружніше почали відступати всп'ять, гнані двома тисячами древлянських комонців, що наводили їм жаху співучими стрілами. Біля рову, в рові й на валу створилося скопище, почулись гудки та вигуки, що передужували загальний гомін бою, се було знаком до відступу, але Борис насідав і насідав, не даючи понтійцям змоги відірватись.
Він розрахував правильно. Січа тривала до ранніх осмерків. Понтійцям іноді щастило відкинути древлян за рів, та щойно понтяни починали дертися з рову вгору, як Борис кидав на скописько нову, свіжу сотню, й ті мусили вертати всп'ять.
Із древлянського боку валилася вже половина рати, пішки й у сідлі, супротивники не могли розчепитись, і межею між ними й далі лишався рів. Але й Діофант пускав на місце сутички нові й нові полки, певно, сам не радий із своєї витівки. Хоча древляни й не могли перехопитися через вал, але й понтійці не спроможні були перейти на їхній бік, бо слизька сіра глина однаково стримувала й тих, і тих.
Нарешті Діофант стяг до місця бою стільки гоплітів, що вони почали переважувати древлян. Вал начерепашився високими римськими «дверима», ся стіна пересунулася трохи вниз, а з-за неї, з-над суцільного заборола кованих щитів, шугнули хмарами стріли. Лава щитоносців і далі повільно сунула до рову, за нею на вал вийшла ще одна така сама лава, й тепер уже два ряди лучників, один унизу, другий над ним, просто закидали древлян стрілами.
Древляни перешикувалися й теж виставили вперед щити двома рядами, стріляючи з-поза них. Попереду валялися вбиті й поранені, й не було змоги бодай одтягти їх назад. Болярина Богдана теж улучило, та не смертельно, стріла протнула скоряний калантир, але ребра протяти не змогла, й він лишився на полі боронному. З-поза валу кидали балістами важкі стріли, майже сулиці, одна така стріла влучила Борисовому коневі в заднє коліно між суглобом і сухожилиною, кінь почав хвицятися, й князь мусив пересісти на нового коня. Й поки пересідлав, одна стріла вп'ялася йому в чобіт, а друга — в око новому коневі, й сього разу смертельно.
А над полем січі мовби завдруге розвиднялося. То хмари, які досі затуляли все небо, почали швидко сходити. Та се тривало недовго, й настала ніч. Вої валчились у повній темряві, боляри третьої й четвертої тисяч ледве стримували понтійців зрідлими лавами, й до Бориса раз по раз підбігали їхні вісники, благаючи князя густи всп'ять.
Але Борис уперто підкидав у полум'я хмизу, аж поки черговий вісник на всю горлянку крикнув йому:
— Болярина Гордяту потяли, княже!..
Князь одтрутив його з-перед себе й наказав гудцеві:
— Гуди всп'ять!.. Поволі всп'ять!
Січа не втихала, та древлянські ратники заходились неквапом одходити, відбиваючись. А болярин Богдан уже порядкував у тих тисячах, що досі стояли на правому крилі, й три вісники без упину гасали між ним і князем. Коли вдалині, біля самого лиману, разом зайнялося два вогні, Борис наказав гудцеві: «До коней!»
Два довгих і короткий гудок розітнули темряву, та то було нелегке діло — сісти в сідла: древляни мусили спершу відірватись од супротивника, який насідав на них великою потугою, вже безборонно долаючи вал і рів. Сі, що бились тут, билися за себе, боронячи власну голову й власне серце, тим часом на другому, правому кінці валу поранений стрілою в груди Богдан обминав рів і вал бродом, ведучи за собою всіх, хто був під його рукою.
Діофант одтяг свої головні полки на протилежний край, де й досі не стихала січа, й болярин устиг перевести на той бік валу всю свою першу тисячу. Але незабаром, щойно в воду забрела друга тисяча древлян, як і на них, і на перших, котрі вже були по той бік, упала гомінка й клекотлива хмара ворожих комонців. Ті сотні другої тисячі, що вже встигли перечалапати по коліна й по груди у воді на той бік, ворог одтиснув усп'ять, а Богдана заходився гнати далі. Болярин опинився в ворожому стані сам зі своєю поскіпаною тисячею, й Борис, який підвів решту вцілілої рати до броду, тепер застряг на невеликому трикутникові між ровом і лиманом. Між ним та Богдановим полком був супротистат, і тепер князь мав надію лише на рідних кумирів та чорну осінню ніч.
А ніч видалась моторошна, страшніша за попередню. Дощу не було, зате ж не було й спокою, й навіть вогнища ніхто не зважувався розпалити, бо понтійці перейшли через вал великим полком, одгородивши древлян і від моря.
Борис вислав уперед вивідників, і вони доповіли:
— Риють…
Так воно й мусило бути, й князь подумав, що, бувши Діофантом, теж би намагавсь оточити загнаного в кут супротивника всіма силами й усіма можливостями. Болярин другої тисячі Милослав приніс нову звістку:
— Богдан ще живий і тримається.
Та вигляд у Милослава був дуже нужденний, князь бачив се навіть поночі, й звістка тільки роз'ятрила йому рану. Богдан тримається лише завдяки темряві, вранці ж понтяни переб'ють усю його пошарпану з дня тисячу, він не зможе навіть пальцем ворухнути, бо й тут почнеться пекло.