Боцман з Тумана
— Він не передбачив, — майже ніжно сказав Людов, — що вступає в поєдинок з найкращим розвідником Північного флоту. І не тільки з найкращим розвідником, але й російським, радянським моряком, яким керує не жадоба нагород і підвищень, а безмежна любов до Вітчизни і священна ненависть до ворога…
Наш бот підходив до причалу. Все вужчою ставала смуга води, що мінилася райдугою нафтових плям між дощаним пірсом і бортом старого корабля. Агєєв відійшов од нас, став біля трапа. Таким і запам’ятався він мені назавжди: стрункий, високий, з пильними жовтуватими очима, які блищали з-під русявих брів. Кругле обвітрене обличчя усміхалося, прострелений Еберсом підшоломник був зсунутий на потилицю, завітна люлечка стирчала в зубах. Очевидно, боцман все-таки не втратив смаку до куріння…
Через декілька днів я зустрів старшого лейтенанта Медведєва.
Я йшов головною вулицею нашої північночорноморської бази — по гранітному проспекту, що вів до моста біля стадіону, звідки відкривається море, сталеві містки і легкі вимпели кораблів.
Старший лейтенант вийшов з дерев’яного двоповерхового будинку верхньої лінії, як завжди, прямий, неквапливий, насунувши на брови свого старого, старанно відпрасованого кашкета з емблемою, позеленілою від морської води. Він був не сам. Він обережно вів тоненького, блідого хлопчика в новому червонофлотському бушлатику, у безкозирці, насунутій на очі.
Батько й син ішли вулицею, зайняті якоюсь захоплюючою розмовою. Проходячи повз мене, Медведєв торкнувся козирка своєю широкою смаглявою рукою. І таким же рухом підняв руку маленький Медведєв, хлопчик з не по-дитячому серйозними, сумними очима, врятований з фашистської неволі, де бачив багато дивовижних і жахливих речей.
Вони йшли вулицею тихого полярного містечка підтягнуті і статечні, неначе нічого особливого з ними не трапилося. І мирно світило над ними неяскраве вересневе сонце, і майоріли на вітрі червоні вимпели, і морські хвилі розмірено набігали на скелі. Так само б’ються вони об безлюдний норвезький берег, де в кам’яних глибинах кипіло таємне напружене життя, а тепер лежать купи руїн, пінна вода хлюпочеться на місці знищеного ворожого об’єкта X.
І я знав: ні на секунду не припиняється героїчна робота наших людей. Знову йшли кораблі в океан битися з ворогами Батьківщини. З аеродромів у горах злітали наші літаки, щоб перехопити ворога, який мчав на бомбардування, бійці морської піхоти вмирали серед голих скель, кров’ю здобуваючи вже недалеку велику перемогу.
І герої-розвідники вирушали в нові походи, вступаючи в єдиноборство з розвідкою ворога, протиставляючи свою мужність, проникливість, ентузіазм її зловісній спритній роботі. Але тільки про деякі епізоди цього єдиноборства, можливо, зможу я колись розповісти читачеві.
— Мовчання — ограда мудрості, — любить говорити мій друг, капітан Людов.
Північний флот — Москва. 1943–1946.
