Острів Тамбукту
— Те, що відбувається у Ангра-Пекені — містерія, — вів далі контр-адмірал. — Але настане час, і її буде розкрито, а винних засуджено історією. А втім, досить про це говорити… — і, звернувшись до мене, сказав: — Все-таки ви мені не відповіли, чи згодні ви вести переговори з вождем племені від мого імені?
— Так, сер.
— Дякую. Чи можете ви зараз піти до нього?
— Так, сер.
— Дякую. Скажіть йому, що плем'я може спокійно повернутися до своїх домівок. Я гарантую життя і цілість майна тубільців. Ви мене розумієте?
— Дуже добре, сер.
— Скажіть йому також, що я хочу говорити особисто з ним і запрошую його на корабель як гостя.
— Навряд чи він прийде.
— Чому?
— Побоїться.
— Побоїться? Після того, як я дам слово, що він буде моїм гостем?
— Так.
— Ото вони такі недовірливі, ці дикуни?'
— Навпаки, вони були дуже довірливі, але після того, як японці напали на них…
— Розумію, — перебив мене контр-адмірал. — Але ви поясніть вождеві, що японці — й наші вороги. Скажіть, що я їх переміг і зараз вони мої полонені. Скажіть йому й те, що я звільнив острів від японських загарбників, і всі тубільці тепер під захистом американського прапора, на якому написано «Свобода і демократія». Ви мене розумієте?
— Я вас розумію, сер, але вождь вас не зрозуміє. Він навряд чи зможе відрізнити японський фашизм від американської демократії.
— Невже він такий дурний?
— Не те щоб дурний… Навпаки, він од природи розумний чоловік. Але тут немає політичного суспільства, і такі слова, як фашизм, демократія незрозумілі для племені. В їхній мові немає таких слів. В оцінці людей у них є лише два поняття: добрий чоловік і поганий чоловік.
— Чудесно! — вигукнув контр-адмірал. — Скажіть вождю, що я добрий чоловік, його приятель і захисник. Він же зрозуміє це?
— Так, він-то зрозуміє, а от чи повірить?
— А чому ж ні? — запитав контр-адмірал трохи непевним голосом.
— Тому що плем'я надто багато потерпіло від японців…
— Знову ці японці! — поморщився контр-адмірал. — Я ж вам сказав, щоб ви пояснили вождеві, що ми вороги японців і будемо їх бити скрізь, де знайдемо. Ми боронитимемо плем'я від усіх і всіляких ворогів. Будемо його оборонцями, — розумієте?
— Розумію, сер. Ну, а якщо вождь скаже, що вони не мають потреби в оборонцях?
— Він не може цього сказати! — підвищив тон контр-адмірал. — Острів був окупований японцями, і я його звільнив. Закликаю всіх жителів повернутися до домівок і зайнятися мирною працею. І якщо японці знову спробують напасти на острів, то матимуть справу зі мною. Поясніть вождеві, що для його племені в тисячу разів краще стати союзником Сполучених Штатів Америки, ніж рабами японців. Скажіть йому, що мій уряд укладе з ним угоду про захист і допомогу. Сподіваюсь, він буде задоволений цією пропозицією. Отож, не гаймо часу. Коли ви можете зустрітися з ним?
— Сьогодні ж.
— Хіба він так близько?
— Так, він не дуже далеко звідси.
Контр-адмірал заплющив очі, трохи помовчав і сказав:
— Гаразд… Не забудьте запросити його на корабель. Я хочу говорити з ним особисто.
— Зрозуміло, сер, — ввічливо сказав я, встаючи. — Я передам вождеві все, що ви мені сказали. Але… у мене є до вас прохання. Дозвольте відвезти його дочку…
— Чию дочку? — здивовано запитав контр-адмірал.
— Дочку вождя. Вона була в полоні у японців і приїхала з нами на ваш корабель. Зараз вона чекає нагорі, на палубі.
— Як можна! — вигукнув контр-адмірал і, обернувшись до ад'ютанта, який стояв біля дверей, суворо спитав: — Чому ви мені не сказали про це, Чарлі? Дочка вождя! Зараз же приведіть її сюди!
Ад'ютант вискочив із салону і незабаром повернувся разом із Зінгою. Вона боязко увійшла, озираючись на всі боки. В її очах світилися страх і подив. Ще в моторному човні я встиг пояснити їй, що пакегі перемогли жовтих дияволів. Вона зрозуміла, що корабель, на який ми їдемо, належить переможцям, і коли ми зійшли на палубу, вона спитала мене, чи пакегі кращі від жовтих дияволів, чи вони теж замкнуть її, як ті, в якусь темну нору. Я заспокоїв її, запевнивши, що пакегі звільнять її і вона повернеться до своїх. Тепер Зінга стояла перед контр-адміралом і ніяково переступала з ноги на ногу.
Контр-адмірал встав і, наблизившись до неї, сказав з легким поклоном:
— Вітаю вас із свободою, міс… Прошу вас почувати себе на моєму кораблі як дома. Перекладіть їй це, сер, — повернувся він до мене.
Я сказав дівчині:
— Цей чоловік — каліман біля (великий чоловік), тана пакегі. Він каже, що його великий човен — твій і все на ньому — твоє.
— Я хочу додому, — тихо мовила Зінга.
Я передав контр-адміралові її бажання. Він примружив очі й сказав:
— О, нема нічого легшого! Але звичай гостинності не дозволяє мені відпустити її одразу. Перш ніж поїхати, вона мусить поїсти й відпочити. Я накажу надати їй окрему каюту.
— Навіщо вам турбуватися, сер? — сказав я. — Дочка вождя хоче зараз же їхати. Якщо ви їй дозволите поїхати зі мною, за дві-три години вона буде у своїх.
Але контр-адмірал не погодився. Він заявив, що особисто передасть Зінгу її батькові і нізащо на світі не позбавить себе цієї приємності…
IIIІ ось я знову в джунглях. Іду тією самою стежкою, всіяною численними видимими й невидимими перешкодами, а дерева тихо шелестять, і над головою висять густі хмари ліан, які закривають сонце і не пропускають денного світла. Скільки небезпек таїться в цій півтемряві! Один неуважний рух, один необережний крок — і вилетить отруйна стріла…)Я зупинивсь і оглядівся — ніяких слідів живої людини. Крикнув — ніхто не відповів. Я сів на стежці й замислився. Що мені робити? Без провідника я не наважувався йти далі. Я вдивлявся у гілля дерев, сподіваючись побачити замаскованого стрільця, але там нікого не було. Ліс ніби вимер. Навіть мавп не видно і не чути вереску папуг. Так, ніби все втекло далеко в неприступні джунглі.
— Комунатуа! — закричав я. — Тут ваш лапао! Ідіть сюди! Відведіть мене до тани Боамбо!
— Ми тут! — несподівано озвався хтось, і в ту ж мить із гущавини за два кроки від мене показалася розкуйовджена голова.
Через годину ми були в таборі стрільців. Він був на тому ж місці, на якому я залишив його останнім разом.
— Де Зінга? — були перші слова Боамбо.
— Зінга в надійному місці, — заспокоїв я його. — Незабаром вона буде тут, і жовті дияволи ніколи більше її не захоплять.
Я пояснив йому, що на двох великих човнах прибули добрі пакегі і вигнали жовтих дияволів з острова.
Боамбо мовчки вислухав мене. Коли я закінчив, він запитав:
— Раз пакегі гарні, чому вони не відпустили додому Зінгу?
— Проводир гарних пакегі сказав: "Нехай тана Боамбо приїде до мене на велику пірогу і сам візьме свою дочку".
— Нога тана Боамбо ніколи не ступить на велику пірогу! — заявив вождь.
Я спробував його переконати, що гарні пакегі не будуть палити хатини й убивати жителів острова. Плем'я буде жити так само вільно, як раніш. Вождь жовтих дияволів убитий, а його стріли в полону в гарних пакегі… Зараз уже ніхто не буде пускати блискавок і грому в плем'я…
Боамбо похмуро сказав:
— Якщо проводир пакегі гарний, нехай звільнить Зінгу й убирається звідси. Так і скажи білому проводиреві.
Я знав, що контр-адмірал не погодиться залишити острів. Він це заявив зовсім ясно. І моє посередництво між ним і Боамбо було також даремне, як і між японським капітаном і вождем. По суті, чим американський контр-адмірал був краще капітана Сігемітцу? Правда, він не був так грубий, затримав Зінгу не як бранку, а як гостю, навіть сказав, що відведе їй окрему каюту, але це не змінювало сутності справи.
Я знову заговорив про Зінге. Боамбо повинний зробити все можливе, що б її звільнити. Усе, але не зрадництво — з цим я був цілком згодний.
Ми довго говорили з ним, будували різні плани, поки нарешті не прийшли до рішення улаштувати зустріч Боамбо з контр-адміралом вранці, на світанку, у затоці, а не на судні.