Гра триває. Літературна критика та есеїстка
Даймо, отже, на те, що рік написання «так упевнено маються крила…» — 1970. Через десять років ми зустрілися, і він читав цього несамовитого вірша вголос, неймовірно гарно читав. Нам — Володі Кашці, Миколі Тузу, мені — відібрало мову. Грицько відібрав у нас мову, повністю вклавши її до свого вірша. Тієї ночі він міг би вкласти до цих семи строф іще сто мов — і вони вмістилися б там, розчинившись як сіль у водах німого озера, вони оніміли би на догоду Грицьковій анатемі. Скільки на Землі мов? Я не рахував. Проте тоді й тепер я достеменно знаю, що вони всі вмістилися би до замкненого простору Чубаєвого вірша. Бо «так упевнено маються крила…» є мовою-самою-по-собі, актуальним втіленням мовної спроможності, передданою кожному мешканцеві планети. Це той рідкісний збіг, коли абстрактне вливається в конкретне, коли мова стає віршем, заповнюючи його по вінця.
Варіант 1так упевнено маються крила у воронатак тримається певно за гілля рукацьому ж довгому дереву всохнуть від кореняа найдовшому дереву всохнуть з вершкацим квіткам облетіти цим метеликам вмертипроцесійно прийти процесійно пітипо червоній стерні на червоні мольбертипо розп'ятому небі в порожні світину а їй що ж бо їй для непевного крокудля короткого кроку од стіни до вікнадля найдовших годин для найдовшого рокудля глибокого дна для найглибшого днаїй це дивне це літнє заснуле кіноде біжать дощові і ромашкові титриде волосся її мов сумне знаменошумить уночі на зеленому вітріїй потреба початись щоб мати кінецьїй потреба вернутись в своє і в солонепід вечірніх пташок полохливий вінецьпід зів'ялого листя непевну коронуїй у давніх слідах ще давніші слідиїй померлого дерева вранішня позаі стояння навшпиньки німої водиу німому та ще й несолоному озеріце ж розхитана віра у власне ім'ящо не знає сьогодні дороги до вухаце стрімка наче лань зеленa течіяза котрою біжить посухаВаріант 2так упевнено маються крила у воронатак тримається певно за гілля рукацьому ж довгому дереву всохнуть від кореняа найдовшому дереву всохнуть з вершкацим квіткам облетіти цим метеликам вмертипроцесійно піти процесійно прийтипо червоній стерні на порожні мольбертипо розп'ятому небі в порожні світину а їй що ж бо їй для непевного крокудля короткого кроку од стіни до вікнадля найдовших годин для найдовшого рокудля глибокого дна для найглибшого днаїй це дивне це літнє заснуле кіноде біжать дощові і ромашкові титриде волосся її мов сумне знаменошумить уночі на зеленому вітріїй потреба початись щоб мати кінецьїй потреба вернутись з німого полонупід вечірніх пташок полохливий вінецьпід зів'ялого листя непевну коронуце ж у давніх слідах ще давніші слідице ж померлого дерева вранішня позаі стояння навшпиньки німої водиу німому та ще й несолоному озеріїй розхитана віра у власне ім'ящо вона його наче анафему слухаїй стрімка наче лань зеленa течіяза котрою біжить посухаЯ змушений подати обидва варіанти вірша, позаяк між ними існують істотні розбіжності, помітні неозброєним оком. Водночас кожний із цих варіантів надто вже самодостатній і надто незавершений (відкритий для інтерпретації), щоби можна було безболісно знехтувати котримсь із них. Перший варіант опубліковано в першій книзі поета «Говорити, мовчати і говорити знову» (К.: Молодь, 1990), виданій через вісім років після смерті Чубая. Її упорядник пішов найлегшим шляхом, установивши текст нашого вірша на основі машинопису «П'ятикнижжя» (джерело зберігається в родині поета) [3] і знехтувавши доволі численними авторськими правками від руки. Щоправда, це нехтування не було послідовним: упорядник узяв до уваги дописані від руки префікси «по-» в п'ятій строфі, задля збереження регулярного розміру:
їй (по)треба початись щоб мати кінецьїй (по)треба вернутись в своє і в солонеМожливо, у своєму виборі тексту упорядник керувався прагненням подати вірш у тому вигляді, у якому він був відомий сучасникам поета, зокрема, найближчому колу його друзів (маю на увазі передовсім авторів самвидавного журналу «Скриня» — Олега Лишегу, Віктора Морозова, Миколу Рябчука, Романа Кіся). Так, наприклад, у блискучій полеміці щодо сучасної української поезії, Микола Рябчук, один із найближчих приятелів і популяризаторів Чубая, цитує «так упевнено маються крила…» майже повністю, віддаючи перевагу якраз найпершій машинописній редакції («Сучасність». — Ч. 7. — 1993. — С. 91).
Натомість редактор другого видання творів Чубая («Плач Єремії». — Львів: Кальварія, 1999) вдався до екзамінації, звернувши належну увагу на рукописні коректури й намагаючись повністю врахувати творчі наміри автора. Внаслідок цього з'явився другий варіант вірша, у якому, поміж тим, авторські рукописні правки враховано вибірково, — редактор знехтував проставленими знаками пунктуації, залишив машинописну редакцію «по червоній стерні» (хоча в лівому верхньому куті аркуша дописано «по колючій»), погодившись, однак, із рукописною зміною в цьому ж рядку: «на порожні мольберти». З-поміж трьох варіантів другого рядка сьомої строфи (машинописний і два від руки) редактор зупинився на «що вона його наче анафему слуха», відкинувши «що звучання своє (його) мов (як) анафему слуха». Загалом усі ці редакторські втручання слід визнати слушними й текстологічно грамотними; завдяки їм текст набуває більш-менш остаточного вигляду, майже повністю передаючи авторську волю (додані Чубаєм рукописні розділові знаки могли, швидше за все, означати вимушений компроміс, зумовлений евентуальним друком; нагадаю, що за радянських часів тексти без пунктуації вважалися мало не контрреволюційними, і друкувати їх — украй рідко — дозволяли тільки метрам колабораціоністського стилю). Втім, одне застереження все ж можна зробити. Намагаючись усунути важке до вимови сусідство приголосних у рядку «процесійно прийти процесійно піти», Чубай поміняв «прийти» й «піти» місцями, а редактор погодився із цією зміною. «Процесійно піти процесійно прийти» дійсно звучить трохи краще, але натомість руйнується смисловий наголос і логічна послідовність: спочатку треба прийти, щоби потім піти.
3
Автор висловлює велику вдячність Галині, Соломії і Тарасові Чубаям за надану допомогу та консультації.