Мисливці на снігу. Вірші і поеми

IV
 
 
Запалюєш сірника, тремтячою рукою
 
гортаєш запилюжені, як сходи,
 
сторінки, здмухуєш волосинку золоту,
 
що впала на вбрання жони, одягненої так,
 
як тоді вдягалися Божі Матері,
 
читаєш латину і не можеш ніяк
 
зрозуміти, чи то назви троянд,
 
а чи імена павуків, бо й вони
 
подібні до тебе, у червоній сорочці,
 
з лапками, підібганими
 
від холоду, з бульбусами
 
і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,
 
на одну менше,
 
і гасне сірник, і рука не тремтить.
 
 
V
 
 
Madeleine Paris
 
            Синя, з білою облямівкою,
 
вчора Тома її забула,
 
забула її, принісши вина та хліба,
 
слухаючи про мою улюблену іграшку;
 
            — може іграшкою стати скорпіон? —
 
засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,
 
де плавала ця мала жовта тварина,
 
і як пояснити, коли навіть католики,
 
охайні троянди целібату — і ті не мають
 
вірогідного висновку,
 
стрункого й палючого,
 
і прохолодного,
 
            як собор, де химери, цокаючи кам’яними
 
кігтями, перебігають вогкою підлогою,
 
нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи,
 
вистромивши жала, заплющивши сині очі.
 
 
 
Amen.
 
 
  
* * *
 
 
Вікторові Морозову
 
 
 
Минаючи мов сон або старе кіно,
 
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
 
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
 
і світиться у ніч одним-одне вікно.
 
 
 
Це шурхотіння слів і втомлених речей,
 
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
 
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
 
в той час, коли усе, без сумніву, тече.
 
 
 
І, може, саме так збувається «т е п е р», —
 
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
 
у мандрах по чужих та рідних українах,
 
у всьому, що собі народжує  т е б е.
 
 
  
* * *
 
 
 
Я знаю, що вже зріє у мені
 
Троянда чорна, наче та черниця.
 
Вона зійде рум’янцями на лицях,
 
Розтане у ласкавому вогні.
 
 
 
Але не попіл, тільки ранній сніг
 
Лягатиме на пагорби столиці,
 
Кричатиме тривожно сіра птиця
 
В безлюдній світанковій тишині.
 
 
 
Мій перевізник мовчки відштовхнеться
 
Від берега, що диким зостається,
 
Плюндруючи святі дари богів;
 
 
 
Не витримаю, ще раз озирнуся,
 
Та за густими лавами снігів
 
Нічого не побачу — й посміхнуся.
 
 
  
* * *
 
 
 
Поглянь на тих, кого бездумна hyle [3]
 
Взяла одного разу у полон,
 
На цей похмурий, виснажений сон
 
Душі й самозакоханого тіла.
 
 
 
Їм сниться, що попереду могила,
 
Буття землею, гробаками, тлом;
 
Закутавшись у червінь папілом,
 
Танцюють і брунькуються щосили.
 
 
 
Анальфабет, месія та пророк
 
Ведуть розмову про останній строк,
 
За пляшкою в прокуреному лігві,
 
 
 
Не вміючи узяти інший тон,
 
Яким говорять з нами зорі стиглі
 
Або щойнопрочитаний «Федон».
 
 
  
* * *
 
 
 
Слова і речі, вечір і сова.
 
Цитрина пахне, чай парує свіжий.
 
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —
 
Немов душа, праюна і жива.
 
 
 
Усе намарно. Отже, так бува:
 
Покинувши Господень дім поспішно,
 
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
 
Гадаючи, що це потрібно вам.
 
 
 
Але, брудну і дику вчувши мову,
 
Побачивши, що ви готові знову
 
Дитину й ангела безжурного звести, —
 
 
 
Вертаємо з одвічного Содому,
 
Який уже нікому не спасти,
 
До навстежи одчиненого дому.
 
 
  
* * *
 
 
 
Село в снігах і пес побіля ніг,
 
Ранкова тиша соняшного грудня;
 
Ти грав стару мелодію на лютні,
 
Тепер стомився і відклав її.
 
 
 
Пісні, які ти чув колись у сні,
 
Забулися, зоднаковіли в буднях,
 
Легке хлоп’яче серце стало трудним,
 
А очі — недовірливі й сумні.
 
 
 
Невже це ти? Невже тепер довіку
 
Оцього недоріку і каліку
 
Тягатимеш понуро на плечах?
 
 
 
Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
 
Летять у круговерті суголoсній,
 
Тобі, живому, вказуючи шлях.
 
 
  
* * *
 
 
 
Від смерті у воді
 
ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;
 
тут є вікно, вино і плити,
 
а навесні дозволено закласти
 
квітник і виростити там
 
гліцинії або кулясті блискавки.
 
 
 
Минуло дві зими.
 
 
 
Улітку ти досліджував семантику пелюсток,
 
і фоліанти францисканців, і дощі.
 
 
 
І все подвір’я заслала золота стружка,
 
і катастрофічно бракувало паперу,
 
і ти зважився поїхати до старовинного міста, —
 
з перукарнями, ратушею, залізницею.
 
 
 
Дрогобич.
 
 
 
Дрогобич, треба набрати повні плюца
 
липневого повітря — і пірнути,
 
ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго,
 
на короткий час.
 
 
 
…Ти вже піднімався на поверхню,
 
ти бачив годинника ратуші
 
навпроти своїх очей,
 
а хрести собору — внизу;
 
 
 
ти не заховався від смерті у воді,
 
і ще й донині плавно опускаєшся на дно
 
самого неба.