Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere — вирощувати, сприяти, успадковувати; і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований — такий малий і такий великий — клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.
Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен — Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен — їхнє коло насправді є значно ширшим — та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі — за звичні — закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.
Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним — допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи — страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.
Пошуки абсолютного смислу в поезії Москальця здійснюються завдяки безпосередньому й субтильному вчуванню у дійсність, щиросердному долученню до християнської онтологічної доктрини, вдумливому осмисленню знаків та форм з широкого культурного поля. Означені три шляхи пошуків є насправді єдиним «шляхом пілігрима», «тутешнє» покликання якого — пройти цей шлях із повною віддачею сил.
Не більше, і не менше…
Тарас Пастух
  
Думи (1989)
 
  
* * *
 
 
 
Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де кожен
 
відшукає імено своє, а навпроти — і суд над іменом.
 
 
 
Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, —
 
ти неси їх, як воїн останній — останнє знамено.
 
 
 
Земле, книго моя, проминуло усе — безпечальність, високії думи,
 
де ж я був, скільки часу я стлумив?
 
 
 
Земле, я повернувся, чи стерпиш?
 
Найколючішим терном вколи моє серце натруджене.
 
 
 
Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров
 
між розбуджених.
 
 
  
Шевченко вночі
 
 
 
…І знову братися за справу українську —
 
писати вірші, сіяти зерно
 
і думати про військо запорізьке,
 
якого вже немає так давно.
 
 
 
Не відректися нам своєї вдачі,
 
як білці колеса, як зорей — небесам…
 
Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний?
 
Чого ти знову сам не свій — і сам?
 
 
  
Єва
 
 
 
Стерня висока і високі зорі.
 
Між ними літо бабине летить.
 
Між ними вітер грається у мить,
 
якої через мить уже не стане
 
у слові над пошерхлими вустами
 
вже літньої, ще гарної жони.
 
Не спиниться від того Віз Чумацький,
 
вода не переллється через край
 
в залізних ночвах.
 
                                Слово «рай»
 
промовить жінка серед ночі.
 
 
  
* * *
 
 
 
Ще буде всього вище стріхи —
 
снігів і ластівок сторать.
 
Ще прийде Муза щедрувать,
 
і ти їй винесеш горіхи.
 
 
 
За спис узявши чорнобривець,
 
узявши сонях за пищаль,
 
ще буде впертий несміливець
 
свою Ламанчу захищать —
 
 
 
від вітряків, а не від вітру,
 
від сірників — не від вогню.
 
Співатиме свойму коню
 
і сам йому сльозину витре.
 
 
 
Тебе любитиме дорога,
 
та як настане час прийти,
 
кому ж бо звіришся тоді,
 
що був щасливим не від того?
 
 
  
* * *
 
 
 
Усміхнений Господь, безлюдний світ.
 
Украдені плоди, нікому не потрібні.
 
Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні,
 
із небом, пурпуровим, наче ад.
 
 
 
І в’ється Гад поміж руїни раю.
 
Отруєних добром та злом немає.
 
Маруся не живе. Грицько не помирає.
 
А небо — небо! — тихо догорає.
 
 
 
Лягає попіл на третину вод.
 
Розносять скон вітри, вітри, вітри.
 
…Якнайскоріш написане зітри:
 
є люди, світ є.
 
                         І заплаканий Господь.