Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

  
Могила Шашкевича
 
 
 
Жінка з чорного металу,
 
жінка чорної печалі
 
над могилою припала
 
у мовчанні…
 
Хрест стримів,
 
як долі стержень,
 
але біль поволі гаснув
 
і крізь траурну одежу
 
засвітилось тіло ясно.
 
І торкнув їй спокій вічі,
 
слід сльози з лиця зітерши…
 
І спливає тільки вічність
 
по складках її одежі.
 
 
  
Дійство друге
 
  
Прощання
 
 
 
Зріють у променях пальців
 
коханої смаглі кетяги персів.
 
Починається осінь, на журливому вирії станції
 
відходить мій потяг розлуки вперше.
 
 
 
Всі ночі жаги стоять під твоїми очима,
 
в поцілунках — розпачу й солоду дисонанси.
 
Двері в країну яблук опалих відчиниш,
 
встане на клавішах сходів прощання соната.
 
 
 
Світ твій обірветься жовтою флейтою фіртки,
 
серце зірветься з черешки в траву побіч яблук.
 
Стиглі кетяги персів торкатиме вітер,
 
і ніколи собі не повіриш, що я був.
 
 
  
Монастирське подвір’я
 
 
 
Оп'яніли горобці від дикого винограду,
 
справляють осінні оргії на ґзимсах келій.
 
Бризнули в янгола гіпсові сльози градом,
 
бо замість квіту лелії приніс до руки келих.
 
 
 
Регочеться біс, визираючи рогом з-за огорожі,
 
керничку вина з бузини копитами натолочив…
 
Пензель сорому малює у тебе на лицях рожі,
 
бо вином кохання напоєні наші очі.
 
 
 
На плитах лопухів затерті усі наймення,
 
годі з них відчитати смирення чи грішні мрії.
 
З-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і з мене.
 
І янгол плаче за цнотливим квітом лелії.
 
 
  
Літо
 
 
 
Вухами лопухів слухаю мушлю тиші,
 
причаєний під білими кронами кульбаб.
 
За розлуки ще один довгий тиждень,
 
що на циферблаті соняха добігає, пробач.
 
 
 
Я тепер у джмелине тремоло
 
заслуханий більше, ніж у власне єство.
 
Та інколи, від спогадів дощу обмоклий,
 
гріюся під животворним омофором строф.
 
 
 
І тоді ти мене то підносиш, то нищиш,
 
спалюєш на зеленолезих ватрищах трав.
 
І дуже шкода мені доброї мушлі тиші,
 
найбільшої втрати серед тисячі втрат.
 
 
  
Щастя
 
 
 
Наше щастя писалось пальцем по піску,
 
розлетілося щастя, як липове клиння.
 
У наших державах панує культ
 
припалої ниць калини.
 
 
 
На наших емблемах на глум цвіте
 
папороті святоіванське зілля,
 
якого по нині ми не знайшли ніде
 
в облудливім лісі, що порохном світить.
 
 
 
На наших коругвах колір зачах
 
амаранту найліпшого ґатунку.
 
Тільки вуст яріє вишнева печать
 
на твоїм невідісланім поцілунку.
 
 
  
Вулиця
 
 
 
Кохана, ось плече моє зіпертись,
 
солодкий твій тягар, що вмерти можна.
 
Цю вулицю побачила ти вперше,
 
цю вулицю побачити не сміє кожен.
 
 
 
Ця вулиця злодіїв й ворожбитів,
 
у їхній цех вписатись маєм змогу:
 
мене ти вкрала від усього світу,
 
себе заворожив я від себе самого.
 
 
 
Чекав на тебе вічність — цілий тиждень,
 
зустрінемось небавом — через вічність.
 
Чи буду той я, тою будеш ти ще,
 
чи буде за вуглом злодійкуватий місяць?
 
 
  
Леґенда
 
 
 
Зустрічаєш мене, Ладо, на тихосвітніх горах
 
у золотому шоломі, мов Софійська дзвіниця.
 
Зустрічаєш так, наче прощалися вчора,
 
а не десять століть розлуку кували зиґзиці.
 
 
 
Довго роздоллям бездолля блукав я безбач,
 
обриваючи з себе огудиння огуди,
 
аж поки не знайшов на пергаміні берези
 
твої, як варязькі човни, кармінові губи.
 
 
 
Довго, ой довго ти спала у труні, кришталевій,
 
у вертепі, що зіллям облямований цвілі.
 
Висипало на береги звитяжне полян плем'я,
 
мов колись на хрещення, на наше весілля.
 
 
  
Весілля
 
 
 
Врешті сталося те, що статися мусило,
 
що було вимовлено золотоусто у снах.
 
Зійшла на мене благодать твого усміху,
 
наді мною обрання огненноязикий знак.
 
 
 
Була собі з мене людинка з глини,
 
глиняний світ спирався на глиняних ногах.
 
Аж поки не об’явилася ласка твоя до мене —
 
черленої печі животворящий огар.
 
 
 
Ставлю поставники — трійці воскові —
 
всі ми походим з-під знаку вогню.
 
Весільні коні гублять срібні підкови,
 
ще й вечір у срібну підкову місяця вгнув.
 
 
  
Лист
 
 
 
Облеснице, лисице, сластослове,
 
все ближче листов’яну й листопаду.
 
Твої листи — се вістуни пасльону,
 
що на городі медогіркне владно.
 
 
 
Погідна б’є година огудиння,
 
данина спогадам ся дивна днина.
 
Цілую рученьки тобі, солодка господине,
 
бо у розлуці, як на довгій ниві.
 
 
 
Воно ж устами мед твоїми добре пити,
 
та тільки хто повірить нині твому слову?
 
Ось-ось ще трохи і будемо квити
 
за те причастя чорного пасльону.