Камертон Дажбога

— Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? — запитав я.
— Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я оповідаю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резонансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?
— Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?
— З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?
— Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.
— Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?
— А чому б і ні?
— Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?
— Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.
— Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага!
Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Серце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні маленьким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простір і час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?
 
 
— У дуже давнії літа
 
(Туди ні стежок, ні моста,
 
Ні слів звідтам не долина,
 
Не йде ні люд, ні звірина,
 
Лише пилюку й черепки
 
Подарували ті віки), —
 
Так от — у ті літа святі,
 
Що їх назвали золоті,
 
На землях нинішніх Трипілля
 
Серед веселощів, привілля,
 
Без лиха, горя і біди
 
Жили могутні Прадіди…
 
 
— Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?
Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:
 
 
— Чиї, питаєте? Та наші!
 
Ми теж п’ємо з тієї чаші,
 
Яку лишили нам вони…
 
Та чаша — ріки і лани,
 
Зірок іскристе Дивоколо,
 
Сади й ліси густі довкола,
 
Світанки й грозові дощі,
 
Кохання вічні радощі,
 
У просторі привільні птахи,
 
І зело буйне понад шляхом,
 
І Вирій вічно-таємничий,
 
Що нас за Пращурами кличе…
 
 
— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів:
 
 
— Еге ж, багато хто вважає,
 
Що пращурів отих немає.
 
Від них, либонь, одна пилюка,
 
Та в слові, може, їх наука.
 
Відсутня правда в слові тім,
 
Бо вічний пращуровий Дім
 
Й самі вони у Дивоколі,
 
У таємничім казок полі
 
Живуть і у грядуще скачуть, —
 
Побачить можна їх одначе!
 
Але зустріне їх лиш той,
 
Хто мудрий серцем, хто герой,
 
Хто осідла того коня,
 
Що й смерть саму переганя!..
 
 
Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:
— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!
 
 
— Я вже сказав, що Прабатьки
 
Жили над водами ріки,
 
Яку здавен Дніпром зовуть.
 
У йменні тім глибока суть.
 
Дана — вода, Землею дана,
 
Що поїть вічно спрагу лану.
 
Вона одвічна, тому й пра,
 
А разом буде — ДАНА-ПРА.
 
Погляньте — там, над Дана-пра,
 
В імлі стоїть Дивич-гора.
 
Кумир прадавній НЕБО-ДИВ
 
Собі ту гору освятив.
 
На ній Святилище було,
 
Кругом і квіти, і зело,
 
Ну а отам, де хатки мріють,
 
Розташувалося село…
 
А втім… це ми так звикли звать,
 
Але для казки — інша стать:
 
Тоді всі селища поспіль
 
Чудовим словом звались ПІЛЬ.
 
ПІЛЬ — це і поле, й площина,
 
Для житла місце, і для сна,
 
Для сіяння, і для збирання,
 
Для радування і кохання.
 
І кожне житло, кожен піль
 
Стрічає вітри звідусіль, —
 
Від полуночі і полудня,
 
У дні легкі і миоготрудні, —
 
Ті вітри людям принесуть
 
І слів, і дій таємну суть.
 
Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.
 
Сучасне ймення теж звідтіль…
 
 
Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:
 
 
— То звідкіля пішло воно —
 
Те дивне, звучне імено?
 
В Дідів-Троянів був кумир —
 
У Вирій вірний Поводир.
 
Не ідол мертвий — Дух Життєвий,
 
Триликий — тобто Трисуттєвий.
 
Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —
 
Таємний, звивистий, мов змій.
 
А суть — від коєння до дії,
 
Від божевілля до надії,
 
Бо КИЙ веде до каяття,
 
А ДІЯ рухає життя.
 
Покинеш КИЙ — то маєш спокій,
 
А ДІЯ дасть політ високий.
 
Двобічний був той лик в кумира:
 
Один бік — зло, а другий — миру.
 
І говорили Прадіди,
 
Що КИЙ веде лиш до біди,
 
Що відкриває тайний лик
 
Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.
 
Хто коєнь марних пелену
 
Розвіє, мов примару сну.
 
В кумира другий лик — то ЧАХ,
 
Летючий він, неначе птах,
 
Дає здоров’я й забира,
 
Коли прийшла комусь пора,
 
Малює барви на щоках,
 
Смішинок іскри ув очах,
 
Незламну силу у руках,
 
І сіє передсмертний жах
 
Всесильний, таємничий ЧАХ…