Ювелір з вулиці Капуцинів

До тебя далеко, далеко,
А до смерти четыре шага…
Налетів вітер, роздмухав вогонь і підняв угору сніпок блискучих іскор.
Пой, гармоника, вьюге на зло,
Заплутавшее счастье зови…
А це щастя — поруч. Воно пахне конваліями.
“Невже я щасливий? — запитав себе Петро. — Але ж я не знаю, що сталося з дорогою і рідною людиною — Євгеном Степановичем. Може, його катують зараз у гестапо, а може… Ні, — ледь не застогнав, — ні і ні!.. Зараз тисячі таких, як і я, десь там на сході сидять у окопах і не знають, хто з них завтра виживе. Бо точиться війна. Може, завтра не буде й мене…”
“І все ж я щасливий! — захотілось крикнути так, щоб полинули слова над лісом, далеко-далеко, аж до мерехтливих зірок. — І я житиму на зло усім ворогам!”
А з неба вже долинув гул літака, і на великій лісовій галявині запалали вогнища…
Київ — Львів
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ