Київські контури. Вибрані вірші

  
МУЗИКА СОНЯЧНОГО ЛІТА
   
1. «Був час італійських пісень.»
 
 
 
Був час італійських пісень.
 
Час, коли все — дзень-дзелень.
 
 
 
Море було і дівчина та —
 
вся золота-золота.
 
 
 
Сніжисті гори. Небо прозоре.
 
Море. Марина. Amore.
 
 
  
2. «Не було листів.»
 
 
 
Не було листів.
 
Не було дзвінків.
 
Не було шепітливих слів.
 
Лиш мовчання
 
на прощання,
 
тільки погляд говорив.
 
в каруселі веремій
 
журавлині клини мрій
 
бризки сонця розкотили
 
по алеї золотій.
 
 
  
«У моєї дружини…»
 
 
 
У моєї дружини
 
подерся сандалик —
 
сідаю лагодити,
 
сідаю ремонтувати.
 
Доки майструю,
 
доки мудрую,
 
отримую прочуханку:
 
ще б пак: подерся сандалик.
 
— Як цього капосного сандалика
 
відремонтувати? — питаю дружину.
 
— Ніяк! — каже —
 
треба дружину поцілувати,
 
бо вже капосний сандалик
 
від-ре-мон-то-ва-ний!
 
 
  
«Дзвенів цей світ…»
 
 
 
Дзвенів цей світ,
 
дзвеніла далечінь
 
і сум дзвенів
 
теплом тонкої ниті.
 
Надходить літо,
 
                     із незграбних слів
 
такий видобувається мотив,
 
що треба знов
 
і мріяти,
 
         і жити.
 
 
  
«Він був геть зболений, але…»
 
 
 
Він був геть зболений, але
 
нас протинало й розтинало
 
його скажене кабаре.
 
 
 
Його призначили на час,
 
та він ударив — не прогавив —
 
і збурив повені і нас.
 
 
 
Йому везло — кришталь і зло
 
в цих поселилися покоях,
 
а нас, тверезих, не було.
 
 
 
Був трунок і вода, а ще —
 
домашні дами без піжами
 
і погляд злий через плече.
 
 
  
«Задума днів і дні задум…»
 
 
 
Задума днів і дні задум:
 
Держава, Воля і Росія.
 
Ночами колобродить сум
 
і повертається Надія.
 
 
 
У спогадах і сивині
 
ти замовкаєш. Ніч — це простір,
 
в якому блимають вогні,
 
неначе очі ніжні й гострі.
 
 
 
Кого чекаєш? Ти пройшов
 
шляхом незвіданим і лютим.
 
Куди ж пішла твоя любов,
 
неначе батальйон під Крути?
 
 
  
«Вільшаного короля барви…»
 
 
 
Вільшаного короля барви
 
гудуть червоним гудінням метро.
 
Вертаюся в свою ізольованість,
 
в пробивання ґрунту рослиною.
 
Кола обмежень, квадрати табу,
 
                             кільцевий рух змії —
 
думка йде по колу червоних і зелених ромбів.
 
Відгортання Всесвіту —
 
перетворення підлоги в стелю.
 
Переходячи з простору в простір, набуваємо
 
                                        нових друзів,
 
такої ж видозміни, як підлога і стеля.
 
Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.
 
Поєднання за валентністю передбачає
 
          нові елементи, зокрема любовний
 
трикутник, за винятком соляної кислоти
 
                           і кухонної солі.
 
Лексика сягає далі, ніж розуміння:
 
в окремих випадках не вистачає слів,
 
тоді мислимо образами.
 
 
 
Співіснування простору перетворює мене
 
в куницю, що женеться за мисливцем.
 
Бояри ладнають пастку.
 
Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.
 
 
  
«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»
 
 
 
Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.
 
Спаковані валізи. Пил на шафі.
 
Ми від’їжджаєм. Час минати звідси,
 
не забуваючи листів і фотографій.
 
 
 
З легких тенет дзвінок проріже сутінь,
 
і телефон меланхолійно забанує.
 
Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим
 
про речі, що минаються не всує.
 
 
 
З чужих квартир, мов на шкільній перерві,
 
ми вириваємось з надій, з повстань і крахів.
 
Весна минає. Проведи іще раз,
 
не забуваючи листів і фотографій.
 
 
  
Дике поле. Серед снігів на згарищі
 
 
 
Ніч оповила мене.
 
Ніч, золотава і тиха.
 
І передвістям лиха —
 
віхола, що мине.
 
 
 
Холодом потягло
 
з дальніх країв надхмарних.
 
Лихо мине. Намарне
 
це опівнічне золото.
 
 
 
Жалить жалка жалінь.
 
Тихо, святково і пусто.
 
Несамовитим згустком
 
розколихалася тінь.
 
 
  
«Осінь. І я повернувся сюди…»
 
 
 
Осінь. І я повернувся сюди,
 
де проживаю під Знаком Біди,
 
де самотою, неначе сліди,
 
грузнуть і тижні, і Знаки Біди.
 
 
 
Осінь. І я повернувся в той дім,
 
де пригадаю осінній камін
 
іншої осені. Морок і тлін
 
в серці справляють дзвін-передзвін.
 
 
 
Осінь. Але товариства нема.
 
Горло стискає тривога сумна,
 
наче шовковий аркан навздогін
 
з льоту метнула білява зима.