У задзеркаллі 1910—1930-их років

Часть 126 из 129 Информация о книге

Виходячи з цього, вільно буде зауважити, що таке заповнення лякун в історії літератури, яке офіційною наукою сприймається за «антиукраїнство» або «культурний імперіалізм», насправді має подекуди національний характер. У зацікавленні архаїчними фігурами, які досліджують вищезгадані «феміністки», проглядає насамперед «ментальність», а не пізніша «традиція». А саме — приязнь до «позаконтекстуального», «упослідженого», «окраїнного». «За всіма ознаками він типовий марґінал», — визначається С. Павличко щодо постаті А. Кримського. «В українському літературному просторі місце Ольги Кобилянської типово марґінальне», — підтверджує Т. Гундорова причину свого зацікавлення «феміністичними» студіями.

Тож феномен «родинности» щодо досліджуваного матеріялу, актуалізований у вітчизняному «феміністичному» літературознавстві, обумовлений тим, цей самий матеріял потрапляв до авторок через родинні, сублімаційні канали. «Мої героїні — Леся Українка, Ольга Кобилянська і моя бабуся», — згадувала С. Павличко, акцентуючи на значенні тієї останньої: «Її вплив на нас я тільки зараз до кінця усвідомила, коли бабці не стало». «Леся — це дуже інтимно, це дуже родинно для мене», — також погоджується Н. Зборовська, присвячуючи свою книжку про Л. Українку «світлій пам’яті моєї бабусі Лесі Глоби».

Більше того, у випадку з вищезгаданими писаннями не лише біографія досліджуваного мистця, але й життя самого дослідника стає за модель опису. «У мене багато дитячих фантазій було пов’язано з тим, що Леся Українка якоюсь мірою причетна до моєї родини», — завважує Н. Зборовська. Про «родинні» особливості критеріїв уже власного відбору в читанні пише С. Павличко: «Десь у шістдесятих мій батько був в Америці й привіз звідтам до триста книжок… Мені було років десять. Коли я підросла, почала їх читати».

Загалом така позиція донедавна була неуявленна для офіційного літературознавства, і лише одиниці, досягши номенклятурно-службових висот, наважувались писати свою власну, «живу» історію української історії та культури. Через це будь-які інновації вільно потрактувати за феномен наукового снобізму. «Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур… Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою», — зазначає С. Павличко. «Я давно мріяла написати про Ольгу Кобилянську… та змогла зробити це лише завдяки тому, що в Україні з’явилася феміністична критика, а мені пощастило працювати в бібліотеках університетських центрів Північної Америки», — визнає Т. Гундорова. При цьому слід завважити, що іноді навіть приклад обраних сучасними дослідницями об’єктів досліду виправдовує їхнє тривале мовчання в колі офіційної науки, адже, як нагадує Т. Гундорова, «Кобилянська починала писати німецькою мовою і лише згодом перейшла на українську», тож мовний вибір письменниці «можна розглядати як парадигму, що відбиває національну, культурну і ґендерну самоідентифікацію». Натомість С. Павличко так само констатує: «Питання про можливі флюїди з боку російського літературного життя на тематику Кримського видається цілком правомірним».

З цього приводу варто зазначити, як при «живому» портретуванні історії її дослідник завжди потрапляє у жанрову пастку, чиї закони невблаганні: завжди зображений Інший. І ця дистанція виявляється нездоланною — ані з точки зору «родинности», ані з позиції офіційного літературознавства, яке підстеляє під власні гіпотези обов’язкову компенсаторну соломку розумувань про «хворість Лесиного покоління». Втім, саме у випадку з «живим», але неофіційним дослідженням української історії ми маємо справу з принциповою установкою на зруйнування згаданої жанрової дистанції. Екстаз письма виявляється суттєвішим за історичність чи літературність.