Чорторий

Або ось п’ять рядків, присвячені уявній могилі В. Канівця, творця української Ленініани:
 
 
Я — Володимир Канівець,
 
Ленініани я творець.
 
Колись казали: «Молодець!»
 
Але мені прийшов кінець,
 
Бо вченню Леніна — капець.
 
 
Чи хоча б лікарю Касьяну, який із дубової московської трибуни хвацько верещав: «Хай київські студенти голодують! Нам більше їсти буде!..»:
 
 
По обіді у четвер
 
Ненароком я умер,
 
Отже, друзі-комуністи
 
Можуть більше попоїсти.
 
 
Присвятив Микола Сом кілька отих надгробних написів і самому собі. Ось один з них:
 
 
Не плач, дружино, ради Бога —
 
Хай плаче вітер у яру!
 
Мені не буде некролога!
 
Я смертний — отже, не умру!
 
 
Надгробні написи живим (на їхніх уявних могилах) Миколи Сома швидко стали популярними, а їхній автор — знаним епітафіїстом. І як до модного художника звертаються багаті славолюбці (політики, діячі культури й мистецтв чи бізнесмени) намалювати їхній портрет, так до Сома — явище до того не знане в українській гумористиці — теж почали звертатися з проханням: Миколо, напиши й про мене епітафію. (Епітафія, епіграма, пародія тощо, якою б вона часом не була злою, все одно корисна для того, про кого вона створена, адже це свідчення популярності даної особи та й до того ж приносить ще й нову порцію відомості, а всі ми — марнославці і славолюбці! Недарма ж кажуть: то не поет, на чиї твори гумористи не написали жодної пародії!)
Першою з пропозицією написати і їй епітафію до Сома звернулась народна артистка України Неоніла Крюкова і отримала те, що хотіла:
 
 
Шукали скрізь її могилу
 
Усі пани й товариші,
 
Та я сховав прекрасну Нілу
 
В моїй закоханій душі.
 
 
Зрештою, М. Сом якось виступив з пропозицією у «Вишняку», що він готовий виконувати будь-чиї бажання написати про них епітафію і неодмінно писатиме всім бажаючим, але, зрозуміло, за плату. «Вельми помірну», — уточнив.
Гриць Гайовий на це відгукнувся своєю епіграмою:
 
 
Я поет Микола Сом —
 
Це ти добре усвідом.
 
Усвідомив? А тепер
 
Уяви, що ти помер.
 
Уявив? Тоді притьмом
 
Епітафію замов —
 
І увічнишся по тому
 
В епітафії від Сома.
 
 
У збірці «Сто епітафій» Микола Сом вмістив епітафію і аз сущому.
Валентину Чемерису — людині, письменнику, громадянину.
 
 
А яка найкраща риса
 
Валентина Чемериса?
 
Незабутній Чемерис
 
Мав багато гарних рис.
 
От, наприклад, звіку-роду,
 
Коли пив — то тільки воду.
 
Правда, іноді пивце
 
Смакував… Та що про це
 
Теревенить без причини?
 
Без чарчини й цигарчини
 
Міг прожити все життя —
 
Був, як янгол, як дитя!
 
Ну, а як же молодиці?..
 
Був байдужий до спідниці,
 
Десь хіба що крадькома
 
Підморгне — і все… Нема!
 
Він крутив чимдуж педалі
 
Від гріхів усіх подалі.
 
Скажем чесно: Валентин
 
Був такий у нас один.
 
То яка ж хороша риса
 
Прикрашала Чемериса?..
 
 
Ось такі в мене (в інтерпретації Сома) виявились «гарні» риси. І де він їх у мене понавизбирував? Такі хороші риси гірші поганих. Як бути чесним, то в пошуках гарних моїх рис Сом дещо передав куті меду. Протестую! Багну поганих кращих рис! Від цигарчини я ось уже піввіку не можу відвикнути, незважаючи на всі наполягання лікарів та свої болячки (прямо тютюноманія якась!), чарчину, поки дозволяло здоров’я (десь до шестидесяти з чимось років) я таки перехиляв. Часом і не дотримуючись міри — на жаль. Щодо молодиць… Ні, ні, не буду далі. Хай краще в мене залишаються Сомом знайдені так звані «гарні» риси.
Хоча з такими рисами виходить, як у придибенції про дядька Пилипа.
— Лікарю, я буду жити? — питає він після операції.
— Алкоголь вживаєте? — в свою чергу питає лікар.
— Ні, ні! Боже мене борони!
— Палите?
— Що ви, лікарю. Боже мене бережи!
— До жінок… кгм-кгм… бігаєте?
— Що ви, що ви! Як ви могли таке й подумати, лікарю? Боже мене бережи! То буду я жити?
— А навіщо вам жити? — подивувався лікар.
І я цілком і повністю приєднуюсь — чуєш, Соме? — до справедливих слів мудрого дотепника-лікаря.
 
P. S. Коли Миколу хто похвалить, що він — найкращий гуморист, Микола, з притаманною йому скромністю, опустивши очі долу, відповість:
 
— Е-е, не кажіть, не кажіть. Найкращого дотепника я особисто знав.
 
— І хто ж він?
 
— Старшина. Як, бувало, що-не-будь скаже цей гуморист, всі ляжуть!
 
— О-о, цікаво, — оживають слухачі, — і що ж той старшина казав?
 
— Р-рота-а! Лягай!..
 
Це тільки він так дзвонить:
— Добридень! Вас турбує президент держави Сомалі Микола Сом!
І я тоді вкотре думаю, що держава, ну, наприклад, Чемерисія, все ще чомусь на карті світу не з’являється, а ось у Сома, бачте, є своє Сомалі. Тож виходить, що Сом — єдиний з українських письменників — і померлих, і сущих нині, — ім’ям якого названо державу. Бодай і в Африці, та все ж… Але мало Сому держави Сомалі (Сомалійська Демократична Республіка), так він має ще й півострів Сомалі. Так він ще має і етнос сомалійці, а їх там 96 відсотків у тій державі!
Правда, мені ніби ж гріх скаржитись, адже є в мене Чемерівці — селище міського типу Хмельницької області та Чемеровецький район на все тій же Хмельниччині, та село Чемерин Ківерцівського району Волинської області, та ще черемиси — земля і народ, угро-фінське плем’я, що жило в басейні середньої течії Волги, нині Марійська АР та частина суміжних з нею областей Росії. Непогано, але… Але не те, що в Сома. Адже, крім півострова і держави Сомалі із сомалійцями, Микола Сом має ще й Сомове море (окраїнне море Тихого океану біля берегів Антарктиди). А втім, гуморист Григорій Шиян має річку Шиянку — рукав Самари при її впадінні в Дніпро в районі Дніпропетровська — і маленьке селище чи не на одну вуличку Шиянка, хоч це не йде ні в яке порівняння із державою Сомалі у Сома. Але й цього мало Сому. В його рідному селі, у Требухові, є вулиця Сомів. Де Соми з великої літери живуть. Вулиця кілометрів з чотири завдовжки, і на ній живуть самі лише Соми. Соми. Соми. Соми. Чотири кілометри самих лише Сомів. І всі вони, як кажуть, і ніг не замочать, і рибки наловлять — такі мастаки. Це про них та про їхню вулицю поетичний представник клану Сомів навіть вірша утнув:
 
 
Вулиця, Сомова вулиця,
 
Та, що коліном лягла.
 
Хата до хати не тулиться
 
Тут — в оболоні села.
 
Стійте ж, гаї ви березові!
 
Я похвалюся людьми.
 
Славою вшир підперезані,
 
Тут проживають Соми.
 
Рівна дорога обшинена
 
В поле біжить крізь гаї.
 
Правлять уміло машинами
 
Друзі хороші мої.
 
Вийдуть до кузні і молотом
 
Вдарять — розбудять село.
 
Кажуть: «Не хлопці, а золото, —
 
Досі таких не було».
 
Тільки ж деньками хорошими
 
Хлопці ідуть в моряки.
 
Буде гойдатися кльошами
 
Вулиця десь на святки.
 
Стопчуть траву за березами…
 
Ох, і гуляють у нас:
 
Тільки за дальніми плесами
 
Лине розкотистий бас.
 
Вуса підкрутять прокурені,
 
Отже, скінчилась гульня.
 
Хлопці веселі й нахмурені…
 
Я проти них — Соменя.