У Києві в 1940 році
Нарешті принесли мені, не питаючись, сіканець з якимось тістом. З трудом я погризла і проковтнула поспішаючи. Було ж хоч щонебудь гаряче. Коли я попросила проходячого офіціанта чаю, він знизав нетерпляче раменами, кажучи: какой там чай! — таким тоном, наче б я зажадала чогось дуже коштовного і надзвичайного.
До мого столика підійшла людина дуже худа і зовсім прозора на обличчі, простягаючи руку. Це був перший жебрак, якого я побачила в Києві. І не жебрак він був, а тінь людини. Мовчазна, безкровна, холодна. Потім я зрозуміла, що такий вигляд в тих, що виходять з тюрми. Я дала йому кусок хліба, і він пішов мовчки далі. Та ніхто не давав йому нічого. Всі повертались мовчки спинами. Який твердий народ, — думалося. І хто ж відучив їх бідним братам нещасним подавати руку? Потім я пригадала, що згідно з програмою, хто не має що їсти, імовірно не працює, ну а такий то контрреволюція…
Нарешті ми діждались потягу. Наш носильщик завів нас до призначеного переділу. Був то «международний». Уряджений як сліпінги на заході, він мав тільки сепаратки на дві особи.
— Пошанував мене Нарком, — хвалився Гр. Ст. Тільки за його особистою згодою вільно їхати міжнароднім. А це он яка краса!
— Справді ж дуже буржуазний, мабуть закордонного виробу — сказала я необережно.
Це стягнуло справедливий гнів на мене: Хіба немає гарних речей у нас. А Зіс бачила, яка чудова машина? Куди до неї усяким фордам! У нас же країна індустріялізації й поступу.
Я влізла на свою полицю вже тепер на горі, і аж тепер почула, як покидає мене увесь вантаж і тривога та все, що так гнітило мене. Десять днів, прожитих в Києві, здавались мені неймовірно довгими й тяжкими. Зате між мною й Гр. Ст-чом лягло щось нове й темне. Воно що далі росло й росло. Вже він не казав мені ти, ані Софіє. Найчастіше чулось вже «товариш П.» або ім’я й побатькові та «ви». Правда, я сказала йому не одно слово правди і не одну мою заввагу я не заховала собі. Очевидно на першому місці була справа мови, російськости міста тощо. Сам же він говорив з родиною по-російськи, трохи приховуючись переді мною. Все ж з розмови на цю тему вважав російську мову багатішою і тільки й придатною до висловлення людських почувань…
Зникла між нами щирість і радісний настрій, з яким ми їхали десять днів тому до Києва. Я мала тільки одно бажання: дістатися додому. Здавалося, що там ще немає того всього, що несе з собою новий для нас устрій. Здавалося, що це таки інша держава і що після тяжкої поїздки я повернуся назад до того, що покинула. Там, де не було марива русифікації, голоду і всевладного НКВД.