Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

1983
  
Частина четверта
 
ДЛЯ ТРОЯНДИ
Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,
Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel
Lieder.
I
 
 
Руйнуючи свою безмовну самотність,
 
я нищу свою свободу.
 
 
 
Люди не ті, за кого їх вважають;
 
не ті, за кого видають себе;
 
і не такі, якими видаються
 
самим собі.
 
 
 
Постійно стережися
 
великої зараженості і заразності
 
кожної людини
 
без винятку.
 
 
 
В боротьбі за викривлене
 
і демонічне життя та відповідний світогляд
 
ця п'яна і задурманена істота
 
здатна винищувати як подібних собі,
 
так і неподібних.
 
 
 
Через це будь невидимим,
 
неосягальним і недосяжним.
 
 
 
Погляд на себе очима людей
 
робить тебе відкритим для них
 
і незакінченим,
 
бо закінчення твоє відтак
 
в тих, хто довкола.
 
Свідомо зроблена помилка
 
означає втрату чистоти
 
нікомуненалежності,
 
уподібнення людині
 
і перехід в її стан,
 
місцезнаходження
 
в котрійсь із людських систем,
 
зумовленість, залежність і бруд,
 
які тільки людина і може витримати.
 
 
 
Уникнути законів отари
 
і загрози натовпу —
 
можливо.
 
Для цього треба остаточно
 
усвідомити власну відмінність
 
від людини, недолюдка і надлюдини.
 
 
 
Я відрізняюся від них так само,
 
як троянда від ворон.
 
 
 
Будь непроникним і знай,
 
що зовні ти порожній.
 
 
II
 
 
Ти безіменний, ти неназваний,
 
адже кожне ім'я
 
і сама необхідність називати
 
виникли з потреб людини.
 
Те ім'я, яке тобі дали
 
при народженні,
 
не означає нічого,
 
воно цілком випадкове,
 
замість нього могло бути зовсім
 
інше.
 
 
 
Троянда не знає того,
 
що вона «троянда».
 
Вона не має власного імені.
 
Ім'я троянди не існує;
 
ім'я троянди — ілюзія,
 
тоді як сама троянда —
 
дійсність,
 
чистота у своїй безіменності;
 
безіменність, неназваність, неозначуваність
 
— це теж нікомуненалежність.
 
 
 
Не шукай собі імена.
 
Навіщо тобі це робити,
 
якщо тим самим займаються люди?
 
Люди все на світі поназивали іменами
 
і вважають, що їм належить усе;
 
але людям і іменам не належить
 
нічого.
 
 
 
Як і троянда,
 
ти не можеш мати дійсного імені,
 
тому що кожне ім'я недійсне,
 
і не має нічого спільного
 
ні з трояндою,
 
ні з тобою.
 
 
 
«Є» — це «є» троянди;
 
сказати більше про неї неможливо,
 
та й саме «є»
 
не треба проказувати вголос,
 
воно невіддільне від троянди,
 
воно не запізнюється,
 
бо кожне слово —
 
це запізнення, луна і криве дзеркало;
 
це розбивання цілісної
 
єдиної троянди
 
на тисячі
 
нічим не об'єднаних між собою
 
скалок.
 
 
 
Троянду можна тільки побачити сповна,
 
висловитися про неї неможливо.
 
 
III
 
 
Назвати — отже, зробити власністю;
 
але людям і назвам не належить
 
нічого.
 
 
 
Мова — найбільша омана людини.
 
Дійсність не сон, вона дійсна;
 
сон — це мова і мова — це сон.
 
 
 
Через першопричину —
 
нікомуненалежність усього —
 
висловитися неможливо ні про що;
 
але єдине бажання,
 
яке виникає в людей
 
при зустрічі з дійсністю —
 
це бажання негайно назвати її,
 
перенести цілком дійсне явище
 
в площину понять і свідомості
 
з тим, щоб, знов-таки, мати його.
 
Отак з нікомуненалежної дійсності
 
виникає  м а й я, якій належать усі люди.
 
Майя слова, майя назви,
 
ілюзія власності, залежність від ілюзії
 
і зумовленість нею.
 
Була одна дійсність,
 
потім друга, за нею третя,—
 
неможливо перелічити і описати
 
кожну з хвиль єдиного океану,
 
і ні в кого, крім людей,
 
такої потреби не виникає.
 
 
 
Мова безпосередньо стосується подиху,
 
вона — коливання того ж повітря,
 
завдяки якому я живу.
 
Але мова — це тріщина,
 
це розбивання одного плавного подиху
 
на ряд фрагментів,
 
розбивання цілісної єдності скла
 
на скельця до калейдоскопу.
 
 
 
І чисте відчуття, і чистий настрій,
 
і чиста думка осквернюються словом,
 
спотворюються і руйнуються ним.
 
У слова є лише йому належна
 
дійсність ілюзії,
 
і тільки в цьому ілюзійному середовищі
 
воно живе.
 
 
 
Слово — рефлексія,
 
якій ніколи не буде кінця;
 
як неможливо знайти останнє число,
 
так неможливо знайти останнє слово
 
і кінець рефлексії, яку воно створює,
 
і кінець ілюзії, яка виникає через слово
 
і щезає разом з ним.
 
 
 
Мова існує завдяки подиху,
 
розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
 
мова існує також завдяки мисленню;
 
мова паразитує на одному й на іншому,
 
ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
 
мова може бути
 
тільки ілюзією мислення.