Duty free

Якщо рай існує, то я би воліла, щоб він був схожий на великий аеропорт, де би ми всі зустрілися. Щоб у барі були Guiness і Kilkenny, пролобійовані добрими ірландськими католиками, і завжди хороша музика. У раю завжди хороша музика: якщо ми маємо її так багато тут, не може ж бути у раю гірше? Бажано, щоб не було митниці.
Рай має бути великим примиренням з усіма нашими пройобами, з тим, що хтось із нас народився зарано або запізно, опинився не в той час і не в тому місці, не дозрів до викликів, рай мав би бути спресованим варіантом нашого земного життя. Бо з відстані гівняні дні — сповнені непотрібної метушні, ілюзій, поганої погоди, поганої їжі, безгрошів’я, спілкування із психами — спресовуються у пахучий шлейф пригод, прекрасну епоху. Кілька цих драйвових, справді драйвових, днів — годин, секунд — здатні осяяти решту, мов атомний вибух.
Я хочу, щоби ми всі колись, здавши багаж, сиділи за пластиковими столиками у теплому світлі цього вибуху — ті, хто пішов раніше, і ті, хто пішов пізніше, ті, хто так і не дав собі ради зі своїми гризотами — щоби ми курили (в раю куріння не шкодить нашому здоров’ю) і пили закарпатський коньяк (який теж не шкодитиме нашому здоров’ю), і сміялися з того, як дотепно були сплетені наші долі, і раділи нашому щасливому дорослішанню, і спостерігали за рухом барвистого людського натовпу у нашому duty free.
Щоби ми сиділи так вічно, сповнені передчуття польоту та вдячності за це чудове справедливе життя.
2011