Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів

А тоді прийшов місяць джемаз-уль-евель і друга джума в ньому. На річковому березі, серед туману і піску лежало нове містечко, голе й тепле. Не було його видно в тумані над водою, але під туманом у воді стояли всі як один його мінарети, закручені течією. А за туманом, на березі, лежала тиша, глибока і триденна, і Масуді відчув, що від тої тиші, від того міста і тої води, яка пашить спрагою, прокидається в ньому жага. Того дня він чув голод і прагнув жіночого хліба. Один із гінців, що він відіслав їх співати до міста, повернувся і сповістив, що вони щось знайшли. Цього разу здобич була жінкою.
— Іди головною вулицею, аж доки не почуєш, як пахне імбир. За тим запахом знайдеш її хату, бо вона кладе імбир у їжу.
Масуді пішов між хатами і зупинився, аж коли почув і запах. Жінка сиділа біля вогню, а перед нею в казанку кипіла юшка, тріскаючи на поверхні бульбахами. Діти з мисками і псами стояли поруч у черзі й чекали. Черпаком з казана вона насипала щось дітям і тваринам у миски, й Масуді відразу знав, що вона насипає їм сни. Її уста змінювали колір, а нижня губа була схожою на перекинуту лавку. Жінка лежала на риб'ячих костях, як вуличний пес на костомахах своєї здобичі, і коли підійшов Масуді, запропонувала йому своєї страви, та він з усмішкою відмовився.
— Я більше не можу бачити снів, — сказав він, і вона відставила казана в сторону.
Була схожа на чаплю, якій сниться, що вона стала жінкою. Масуді ліг біля неї на землю з затерплими нігтями, порожній і розбитий. Вони були самі, і стало чутно, як дикі оси гострять свої жала в сухій корі дерев. Масуді хотів поцілувати жінку, але її обличчя раптом стало зовсім іншим. Ніби хтось інший чекав його поцілунку. Коли він запитав, що трапилось, вона лише сказала:
— О, то все дні. Не звертай уваги, вони йдуть через моє обличчя у десять разів швидше, ніж через твоє чи через голову твого верблюда. А ти даремно ходиш кругом мого плаща: під ним немає того, що ти шукаєш. У мене нема чорної галки. Існують душі без тіла, яких і євреї називають дібуки, а християни — кабали, але існують ще й тіла без статі. Душа не має статі, але тіло повинно її мати. Не мають статі лиш ті тіла, у яких забрали її демони. Так було і зі мною. Шайтан на ім'я Ібн Хадраш
 забрав у мене стать і залишив мені життя. Одним словом, зараз у мене лише один коханець — Коен
.
— Хто він такий? — запитав Масуді.
— Єврей, якого я бачу у своїх снах, а ти доганяєш його у своїх. Хлопець з одним сивим вусом. Він має тіло, закрите за трьома душами, а я — душу, закриту за плоттю, і не можу її розділити ні з ким, окрім нього, коли приходить він до мене в сон. Він умілий коханець, і я не нарікаю. Зрештою, він єдиний, кого я ще можу пригадати, та й, окрім нього, ніхто мені більше і не сниться…
Так Масуді вперше зустрів когось, хто знав ім'я його здобичі. Отже, хлопця звали Коен.
— Звідки ти знаєш це? — допитувався Масуді.
— Я чула. Хтось гукнув його тим іменем, і він відізвався.
— У сні?
— У сні. Це було тої ночі, коли він вирушив до Царгороду. Але не забувай: Царгород у наших думках завжди на сто миль ближче до заходу, ніж справжній Царгород.
Потім жінка витягла з-за пазухи якийсь плід, схожий на невелику рибу, простягнула його Масуді і сказала:
— Поглянь, це ку
. Скуштуєш його, чи хочеш чого іншого?
— Я хотів би побачити твій сон з Коеном, — відказав Масуді, і жінка здивовано зауважила:
— У тебе дуже скромні бажання. Занадто скромні, якщо зважити на обставини, але ти, мабуть, і сам того не тямиш. Що ж, я виконаю твоє бажання: цей сон я буду дивитися тільки для тебе і дарую його тобі вже зараз. Лише добре пильнуй відтепер: жінка, що переслідує твою здобич, наздожене колись і тебе.
А тоді вона схилила голову на пса, її обличчя й руки були зорані незмірною кількістю поглядів, що століттями терлися об неї, і прийняла у сон Коена, який промовив:
 
— Intentio tua grata et accepta est Creatori, sed opera tua non sunt accepta…
 
Масуді закінчив свої пошуки, він узяв від жінки більше, ніж від будь-кого іншого, і тепер, як розквітле навесні дерево, поспішав сісти на свого верблюда і рушити назад у Царгород. Його здобич чекала на нього в столиці. І тоді, доки Масуді розмірковував про всі позитивні сторони свого останнього полювання, його верблюд повернув голову і плюнув Масуді межи очі. Масуді шмагав верблюда по губах розквашеним батогом, аж доки того не вирвало водою з обох горбів, але так ніколи й не втямив його поведінки у той день.
Дорога чіплялась Масуді до взуття, а він ішов, повторюючи слова Коена, ніби якусь музичну фразу, не розуміючи їх, і думав про те, що на першому ж дворі мусить обмити своє взуття, бо дорога діймала підошви, виманюючи назад украдене в неї болото.
Один християнський монах, який крім грецької не знав жодної іншої мови, сказав Масуді, що слова, які він запам'ятав, — латинські, і відіслав його до місцевого рабина. Той переклав йому слова Коена:
— Твої наміри близькі і зрозумілі Творцеві, але діяння твої — ні!
І тоді Масуді зрозумів, що його бажання здійснюються і його шлях правильний. Тепер він упізнав це речення, він знав його вже давно по-арабськи, бо це було те саме речення, яке сказав хозарському каганові ангел декілька століть тому. І тепер Масуді знав, що Коен — один з тих двох, кого він шукає, бо Коен шукав хозарів на гебрейських дорогах так само, як Масуді — на ісламських. Коен був тою особою, існування якої Масуді передбачив ще під час свого знайомства з хозарським словником. Словник і сни з'єднувались в одне ціле.
Але якраз тоді, коли Масуді стояв на порозі великого відкриття, коли виявилось, що його здобич — то його брат-близнюк у пошуках хозарських слідів, — саме тоді Масуді повністю покинув свій Хозарський словник і ніколи більше до нього не вернувся. Було це так.
Усі стали на нічліг, багряними віхтями падала темрява, і Масуді рівно дихав у своїй постелі. Відчував своє тіло як корабель, що здіймається і опускається на хвилях. У сусідній кімнаті хтось грав на лютні. Між анатолійськими лютністами потім довго ще ходили розмови про ту ніч і ту гру. Масуді відразу почув, що інструмент, на якому грають, незвичайний. Дерево, з якого він був зроблений, не знало сокири, і тому звук у ньому не був убитим. Крім того, дерево це росло десь високо в горах, у лісах, що не чують шуму води. І, нарешті, сам корпус інструмента був зроблений не з дерева, а з кості якоїсь тварини. Масуді почув це так, як поціновувачі вина чують різницю між сп'янінням від вина білого і червоного. Мелодія, яку грав невідомий, була знайома Масуді. Належала вона до малознаних, і тому він здивувався, що хтось у цій глушині виконує саме її. У тій мелодії було одне дуже складне місце, і Масуді ще в ті часи, коли він грав на лютні, створив для неї свій особливий персторяд, який пізніше застосовували усі лютиісти, що грали ту мелодію. Проте незнайомий грав не за правилами Масуді; він користувався якимось іншим, ще кращим способом, і Масуді ніяк не міг утямити, як він це робить, не міг знайти ключа до тої гри. Це його здивувало. Він зачекав, доки мелодія повториться, і тоді нарешті зрозумів. Незнайомий використовував на складному місці не десять пальців, а одинадцять. Тепер Масуді знав, що грає шайтан, бо диявол при грі користується ще й хвостом.
— Це він мене наздогнав, чи я його? — прошепотів Масуді і кинувся у сусідню кімнату. Там він побачив чоловіка з тонкими пальцями однакової довжини. Сивина змійками стікала вздовж його бороди. Мав ім'я Абир Ібн Акшані
 і тримав у руках інструмент з панциря білої черепахи.