Поетичні твори

  
Котляревський І. П.
 
ПОЕТИЧНІ  ТВОРИ
 
 
ПІСНЯ НА НОВИЙ 1805 ГОД ПАНУ НАШОМУ І БАТЬКУ КНЯЗЮ ОЛЕКСІЮ БОРИСОВИЧУ КУРАКІНУ[1]
 
 
 
Гей, Орфею, небораче!
 
Де ти змандровав від нас?
 
Як би тільки ти, козаче,
 
Мні під сей згодився час!
 
Кажуть про тебе іздавна,
 
Що у тебе кобза гарна,
 
Кобза дивная така,
 
Що лиш забряжчиш руками,
 
То і гори з байраками
 
Стануть бити гопака.
 
 
 
Глянь, Орфею, глянь із неба,
 
Дай кобзури мні своєй,
 
Мні іграти пісню треба,
 
Пісню гарную на ней.
 
Треба голос подимати,
 
З Новим годом поздравляти
 
Пана любого того,
 
Що і паном буть уміє,
 
І як батько не жаліє
 
Живота для нас свого.
 
 
 
Олексію, любий пане!
 
Я про тебе річ начав,
 
Та боюсь, як слів не стане,
 
Щоб ти мні не накричав,
 
Бо я наперед признаюсь,
 
Що я з музами не знаюсь,
 
Тільки трохи чув про їх.
 
Та і музи лоб нагріють,
 
Поки проспівать успіють
 
Половину діл твоїх.
 
 
 
Я про те мовчати буду,
 
Що стьонжками скручен ти.
 
Що на тобі, мов на чуду,
 
Де не глянеш, все хрести;
 
Що нельзя зглянуть очами
 
На жупан твій за звіздами,
 
Як на сонце серед дня;
 
Що од стьонжок шия гнеться,
 
Що іззаду ключ човпеться,
 
Все, мабуть, се не бридня!
 
Не Чернігов, не Полтава
 
Сеє все тобі дала:
 
Знать, давно про тебе слава
 
В Пітенбурзі загула;
 
Знать, ти добре там труждався,
 
Не за пічкою валявся,
 
Що попав к царю під лад.
 
Знав і цар, з ким подружити,
 
На кого ярмо зложити,
 
Аж тепер і сам він рад.
 
 
 
Рад він, що ярмо ти тягнеш
 
Не гнучись, як добрий віл,
 
День і ніч від поту м’якнеш,
 
Робиш добре, скільки сил.
 
Рад сказати правду-матку,
 
Що крутенькую загадку
 
Нашим ти задав панам;
 
Бо щоб мали чисті душі,
 
Щоб держали строго уші,
 
Ти собой їх учиш сам.
 
 
 
І довіку не забуду,
 
Як я раз к тобі прийшов...
 
Ах, мій боже! скільки люду
 
Всякого я тут знайшов!
 
Повні сіни, повна хата
 
Нашого набиті брата,
 
Аж нельзя пропхнуться мні,
 
А попів, купців та панства
 
І жидів, цього плюгавства,
 
Мов на ярмарку в Ромні.
 
 
 
Всі ж не з балами стояли,
 
Всі були по ділу тут,
 
Папіри в руках держали,
 
Хто багацько, хто лоскут;
 
Хто чолом бив на сусіда,
 
Хто на пана-людоїда,
 
А попросту - на суддю,
 
Що за цукор та за гроші
 
Ізробив суд нехороший,
 
Цілу розорив сім’ю.
 
І таких було доволі,
 
Що прохали на панів,
 
Що пани зо злої волі
 
Не дають орати нив;
 
Що козацькими землями,
 
Сінокосами, полями
 
Вередують, мов своїм.
 
Суд у правду не вникає,
 
За панами потакає,
 
Щоб було йому і їм.
 
 
 
Не прогнівайсь, Олексію,
 
На нескладну річ мою,
 
Що я говорити смію
 
Про писарню ще твою.
 
Раз мні буть там довелося...
 
Але ж скільки там човплося
 
За столами писарів!
 
Там папірок тучі, тучі!
 
Писарів же кучі, кучі!
 
Мов в петрівку косарів.
 
 
 
Пишуть, пишуть та й несуться;
 
Щоб ти погледів, чи так.
 
Треба ж тут тобі надуться,
 
Треба знать підправить як,
 
Треба всякую папіру
 
Привести якраз до шніру,
 
Підвести все під закон!
 
Ніколи борщу хльобнути,
 
Ніколи ж і всмак заснути,-
 
Ти забув про хліб, про сон.
 
 
 
А про жінку та про діти
 
Думати тобі коли?
 
Щоб обуті і одіті
 
І не голодні були;
 
Ні, про се ти не згадаєш:
 
Жінку ти другую маєш,
 
Дочки, син тобой забут.
 
Жінка у тебе - Полтава.
 
Син - Чернігов, честь же, слава
 
Дочки - от ввесь рід твій тут.
 
 
 
Мов тобі чернець від миру,
 
Одцуравсь ти од двора:
 
Знай, в Полтаві мнеш папіру,
 
А додому не пора.
 
Що ж тобі із той Полтави,
 
Ти і так добився слави,
 
Та якой же - гай, гай, гай!
 
Опочинь же, пане, трохи,
 
Ти уже притупав ноги,
 
Тупає другий нехай.
 
 
 
Панство здай своє другому
 
І здоров’я не теряй,
 
Попильнуй під старість дому,
 
Бо у тебе вдома рай.
 
Там всі, як на батька діти,
 
Будуть на тебе глядіти,
 
Та й ще чи не лучш мабуть:
 
Тут, по правді, як сказати,
 
Всі тобі, як богу, раді,
 
Всі тебе, як бога, ждуть.
 
 
 
Та біда моя, як бачу,
 
Сей не по тобі совіт,
 
Ти таку свою удачу
 
І на той потягнеш світ.
 
Поки виб’єшся із сили,
 
Поки прийдеш до могили,
 
Будеш хлопцем для других.
 
Уродивсь ти на прояву,
 
Улюбився так у славу,
 
Як у дівчину жених.
 
 
 
Ну, коли ж ти такий, пане,
 
Що для слави лиш живеш,
 
То к тобі смерть не пристане,
 
Ти ніколи не умреш!
 
Хоч попи не забурмочуть,
 
Хоть блеяти не захочуть
 
Вічну пам’ять по тобі,
 
То прохати їх не треба,
 
Бо і так під саме небо
 
Пам’ять ти зробив собі.
 
Сеє не умре ніколи,
 
Що ти робиш всім добро,
 
Та і робиш з доброй волі,
 
Не за гроші і сребро.
 
Скільки удовам ти бідним,
 
Скільки сиротам посліднім,
 
Скільки, скільки сліз утер!
 
Скільки взяв людей ти з грязі,
 
І, як кажуть, аж у князі,
 
Аж у князі їх упер.
 
 
 
Не умре, хоть побожиться,
 
Слава не умре твоя;
 
Слава з тілом не ложиться
 
У могилу нічия.
 
Хоч же смерть к тобі прискаче,
 
Слави в землю не впиндряче:
 
Загуде вона, як гром.
 
Тут і правда возьме силу,
 
Прийде на твою могилу
 
І напише так пером:
 
 
 
«Диво тут попи зробили,
 
Диво дивнеє із див.
 
В землю мертвеця зарили,
 
А мертвець той і ожив.
 
Бачся, добре заривали,
 
Бачся, грімко всі співали
 
Пам’ять вічную над ним;
 
Оглянулись небораки,
 
Аж князь Олексій Куракін
 
Все жив по ділам своїм».
 
 
 
Поки ж сіє диво буде,
 
Поживи хоть стільки ти,
 
Скільки жив, як кажуть люди,
 
В світі Мафтусал  [2] святий.
 
Будь здоров і з Новим годом,
 
І над нашим ще народом
 
Ще хоть трохи попануй!
 
Трохи!.. Ой, коли б багацько!
 
Бо ти наш і пан і батько,
 
І на більше не здивуй!