Горпина

Хорувала во­на тяж­ко тиж­нiв iзо три. Якось гос­подь по­ми­лу­вав, вер­нув здо­ров'я, та ро­зум не вер­нувсь! Та­ка во­на ста­ла, якась не при умi. Цi­лi­сiнький день хо­дить мовч­ки та го­род­нiй мак iз­би­рає; а спи­та­ти, на­що? "А се, - ка­же, - для мо­єї ди­тин­ки".
Взимку то все пла­че: "Не­ма ма­кi­во­к! Чим ме­нi до­неч­ку ря­ту­ва­ти!" Аби по­ча­ла пер­ша ма­кi­воч­ка бри­нi­ти, вже й уг­ле­дить, i за­раз вир­ве й лю­бує єю, не на­тi­шиться. То ще дi­ло ро­бить, по­рається, а тiльки зац­вi­туть ма­ки в го­ро­дах, во­на й ха­ту по­ки­не i не вий­де з тих ма­кiв. Iдеш по­над го­ро­да­ми, то й ба­чиш: си­дить мiж пов­ни­ми ма­кiв­ка­ми в бi­лiй со­роч­цi, гар­но уб­ра­на, у на­мис­тi, й са­ма ще мо­ло­денька, - тi­льки як крей­да бi­ла; си­дить та пе­ре­ки­дається ма­кi­воч­ка­ми, i всмi­хається, як ди­ти­на… А ма­ки проц­вi­та­ють, i бi­лим, i си­вим, i чер­во­ним квi­том пов­но.