Суєта

Іван. У квадраті натурально! І птиці ранньою весною паруються.
Василина. А чом же ти не паруєшся?
Іван. Я ще ні чоловік, ні птиця! А стро­ковий!
Василина. А, ну тебе! Вибачайте, мені ніколи, братів ждемо, треба помогти мамі.
Вийшла.
Явдоха. І я принарядюсь, бо, певно, скоро приїдуть. 
Вийшла.
Карпо. А, цікаві жінки! Покинули все і прибігли подивитись: чи Демид, чи хто дру­гий приїхав.
Іван. А, може, його тут ждали?
Демид. О! Як би то! Я б був дуже радий!
Карпо. Ну, пани мої робітники, хоч сьо­годні й неділя, а поки приїдуть гості, мені треба заглянуть по хазяйству!
Демид. Ходім і ми з вами!
Іван. Слухай! Я начну свій строк з вівтірка, а то приїдуть брати, хочеться поба­лакати.
Карпо, сміється. - Ну, ну! А страшно? - Сміється.
Демид. А що ви думаєте? Зразу будуть сміятися ваші робітники.
Карпо. Зі справжньої роботи не сміються! 
Вийшли.
ЯВА IX.
Виходить Явдоха з бокових дверей з гарною хусткою в руках і починає перед дзеркалом пов'язуватись.
Явдоха. Василина пхека на Демида! Бреше! Як побачила його в вікно, то загорілась як калина... Розбери дівчат. Добре було б, щоб вона за його вийшла заміж... А то вчитись! Нам своїх дітей треба вчить... Бідний Карпо вже затомився, все на братів, та на сестру тратить. 
Вбігає Василина.
Василина. Ой, сестро, біда!
Явдоха, тривожно. - Боже мій, що там ста­лось?
Василина. Печериці погоріли!
Явдоха. Ото! Бідна мама! Вони так хотіли догодить Михайлові, на превелику силу достали печериць, і на тобі, згоріли! А хто ж був біля печі?
Василина. Я.
Входить Тетяна.
ЯВА X.
Явдоха, Василина й Тетяна
Тетяна, до Василини. А! а! Ви тут, утікли? Нашкодила і втікла!
Василина, кидається на шию й не дає говорити. - Мамочко, голубочко... Я завтра сама побіжу на вигін, назбіраю печериць, Михайло за­смажить по-вченому, і я вивчусь.
Тетяна. Ну, годі вже. Пусти! Очіпок зіб’єш з голови. (Поправляє очіпок.) І тобі не сором: училась, училась, вісім літ училась, і печериць не вмієш засмажить! Михайло мужчина, і все вміє, а як розкаже про яку смашну страву, то аж їсти захочеться, так гарно.
Василина, натурально сміючись. - Мамочко! Михайло, мабуть, в університеті навчився смашно їсти й гарно печериці смажити, а я ж іще на курсах не була.
Тетяна, добродушно. - Ну, щастя твоє, що ти недавно приїхала додому, а то б я тобі печериць дала!
Василина. Ха, ха, ха! Хіба б ви мене били?
Тетяна. А то ж!
Василина. Ні, мамочко! Ніколи не повірю, ви такі добренькі, та щоб били свою єдину доню!
Тетяна, до Явдохи. - Взяла поставила пече­риці без масла й без сметани на вогонь, а сама сіла за книжку. Я масло била в сінях, а Домаха пішла по воду. Чую: смердить горі­лими печерицями. Вбігаю - згоріли! Ні спекти, ні зварить, ні прясти, ні ткати... Що ж ти вмієш?
Василина. Я вмію, мамочко, морожене робити. Тетяна сміється добродушно. Солодке, с­олодке! От купіть форму - я вам зроблю... Е... та що ж, у нас льоду нема!
Тетяна. Ох, треба буде вчить канальську лисичку, бо хто ж тебе таку недотепу візьме.?
Явдоха. У нас уже є...
Засилина. Є, є! В Явдохи, мамо, є кур­чата!... Манюні, манюні, та гарнюні - я люблю курчаток!
Тетяна. Дивитись любиш на курчаток, а як виводити, то того не тямиш.
Василина. Я навчусь, усьому навчусь, тілько перше треба поїхати на курси!
Входять Карпо, Демид і Іван.
ЯВА XI.
Ті ж, Карпо, Демид і Іван.
Демид. Здоровенькі були, мамо! (Цілує руку Тетяни.)
Тетяна. Доброго здоровля! Тілько-що приїхали, саме на обід; мабуть, будуща теща ще жива! Вибачайте ж, ми гостей ждемо. Ходім, дочко, ходім, Явдохо, готовити стіл. (Ідуть.) Карпе, будь ласка, достань на вечір печериць.
Карпо. Та я ж вам достав уже.
Василина. Мамочко!
Тетяна. Не годяться, зчервивіли.
Василина, цілує матір, до Карпа: - Старі!
Явдоха, сміється.
Тетяна. Чуєте! Загуркотіло!... Приї­хали!! Раптом іде у двері, за нею Явдоха й Василина.
Карпо, біля вікна. - Справді приїхали!
На­дворі голос Тетяни: Діти мої! Сини мої, соколи мої!
Голос Василини, весело викрикує: І я скінчила, І я скінчила! 
Карпо й Демид ідуть у двері.
Іван. Суєта!
Завіса.
  
ДІЯ IІ
 
Проста хата, світлиця. На полу багато одежі, килимків, подушок у цвітних наволоках. Великий стіл. Віденські стільці, канапка. Обідають усі. Михайло сидить на покуті, коло нього: з одного боку Петро, з другого Карпо й батько; далі з обох боків сидять: Демид, Іван і Василина. Мати й Явдоха подають обід.
ЯВА І.
Михайло, їсть. - Порося чудово засмажене, і полковник Сорокотисячников похвалив би! Недавно я обідав у нашого директора. Пода­вали теж порося - куди! Ні один повар так не засмажить поросяти, як мама!... А на­чинка, начинка - таїть!...
Макар. їжте, діти, їжте, та вибачайте, що все просте, хуторське!
Карпо. Дай, Боже, повік!
Петро. О, як би нас у городі годували хуторськими харчами, добре б було!
Макар. Погано в городі годують. Я колись з тобою обідав.
Михайло. Наш директор і його брат, пол­ковник Сорокотисячников, люблять смашно поїсти... А я до кулінарії маю охоту.
Їсть.
Макар, до Карпа. - До чого Михайло має охоту ?
Карпо. Любе поварювать.
Макар. А!...
Михайло, проковтнувши. - І навчив я свого директора деяким приправам, так він часто кличе мене попробувати обід по мойому ре­цепту. Особливо нам печериці вдаються.
Входить Явдоха й Тетяна. Одна несе макітру з варениками, а друга кисіль на емаліованому блюді. Василина хутко приймає тарілки, Явдоха ставить ма­кітру, Тетяна блюдо з кисілем, потім достають тарілки з шафи, що тут же стоїть, і переміняють: Михайлові, Петрові й Демидові. Все робиться хутко, а разом з тим іде балачка.
Тетяна. Завтра достанемо й ми печериць! Михайле, вареничків! Так, як ти любиш: за­печені у свіжому маслі зі сметаною. Петю, а ти? Їж, сину, бач, як вимучився! Василино, внеси зливок до кисілю. Їжте, діти, їжте!
Василина встає.
Явдоха. Сиди, сиди, я сама! Пішла
Петро. От, як би таких вареників дали в кухмістерській, та ще на голодні зуби!...
Іван. Можна луснути.
Михайло. Ха, ха, ха! У кухмістерській! І в нашого директора не дадуть! Дорого. Подумай! Свіже масло і сметана в городі!... А вареник любить масло і сметану: ллєш, ллєш, а він вбіра, та й убіра в себе; за те ж як і за­печеться в цій приправі, прямо - безе!
Тетана. Що ти сказав, сину?
Михайло. Безе! Поцілунок!
Іван. Добрий поцілунок! Як брусом зазяже в животі, то мусиш цілувати бабу-знахарку, щоб одшептала!
Михайло. Ха, ха, ха!
Тетяна. А ти їж кисіль, коли боїшся вареників.
Іван. Чого я їх буду боятись? Ого! Нехай вони мене бояться!
Явдоха вносить молоко. Їдять, розказують, прий­мають, що було на столі, і виносять.
Карпо, по павзі. - Ну, браття! Вип’ємо ще за здоровля батька й матері, що годували нас, одягали, вчили й до розуму довели.