Дай серцю волю, заведе у неволю

Одарка. Не знаю, чи во­но гріх, чи ні. (По­мов­ча­ла). От я зап­лю­щи­ла очі, і вви­жається мені, що ми си­ди­мо у сад­ку, кру­гом пта­шеч­ки ти­хо ще­бе­чуть, і лист на де­реві лед­ве-лед­ве ко­ли­вається. Над на­ши­ми го­ло­ва­ми пос­хи­ля­лось гілля; вітер ніби по­ти­ху зво­рух­не йо­го і ти­хо-ти­хо па­ро­сить лис­тям. А лист же так ти­хо ше­по­тить, так ти­хо, ніби ста­ренька ба­бу­ся, ку­ня­ючи, шеп­че ону­ча­там каз­ку. Не хо­ди ніку­ди сьогодні, бу­де­мо сидіти дов­го-дов­го… Заспівай мені яку-не­будь пісеньку та ти­хе­сенько, так ти­хо, щоб, окрім бо­га й ме­не, ніхто не по­чув тієї пісні!… (Схи­ля го­ло­ву до йо­го гру­дей). Як твоє сер­це б'ється! От я й зно­ву зап­лю­щи­ла очі, а все-та­ки те­бе ба­чу.
Ява 3
Ті ж та Ми­ки­та.
Микита співа за лаш­тун­ка­ми: 
 
 
Вулиця гу­де, де ко­зак іде.
 
Ти, ду­бе, роз­ви­вай­ся.
 
На ко­за­кові та два жу­па­ни,
 
Ти, дівчи­но, не важ­ся. 
 
 
Одарка (три­вож­но). Це вже й Ми­ки­ту не­се!
Семен. Не­хай собі йде! Хіба він до те­бе?
Одарка (встає). А хто йо­го зна. Мо­же… Він вже двічі при­си­лав до ме­не за руш­ни­ка­ми.
Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в'яжеться?
Микита співа: 
 
 
Ті два жу­па­ни, ще й сіру сви­ту
 
Він проп'є, про­гай­нує;
 
Зведе дівчи­ну з ума, з ро­зу­ма,
 
Та й сам по­манд­рує. 
 
 
Одарка. Торік, уосе­ни, аж тричі прос­тя­гав­ся сва­та­тись і те­пер тієї ж… При­ходь на ве­чор­ниці! Сьогодні упер­ше збе­руться. Прий­деш?
Семен. Доб­ре! Тільки на хви­ли­ну до­до­му забіжу, бо я ще не ба­чив­ся і з батьком. Про­щай!
(Одарка йде в ха­ту.)
Микита (зда­ле­ку). Доб­ри­вечір, Одар­ко! (Підійшов ближ­че). Хто це та­кий?
Семен. Ад­же бач, що лю­ди­на!
Микита. Ба­чу, та хто? (При­див­ляється і пізнає Се­ме­на). Ти де у біса взяв­ся?
Семен. А ти, пев­но, з бісом у добрій зла­годі, що й про­тив ночі йо­го зга­дуєш.
Микита. Ач який ми­тець! Ма­буть, не вспів і пе­ре­зу­тись та швидш до Одар­ки?
Семен (усміхнув­ся). Так, так! За­ха­пав­ся, бач, та га­разд і не підпе­ре­зав­ся! Ду­же вже за­кортіло!
Микита. Гля­ди, щоб я те­бе не підпе­ре­зав так, що й дух з те­бе вип­ре!… Я тобі ос­ко­ми­ну зіб'ю…
Семен (спокійно). Не хва­лись! Звісно, ко­ли б свині та ро­ги…
Микита. Що?… Геть звідціля! Не­ма тобі тут шля­ху! За­рос­ла вже твоя стеж­ка. Ти знаєш, що я сва­таю Одар­ку?
Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо во­на мені хва­ли­лась.
Микита. Ну?
Семен. Та не ну­кай! Ко­ли не запріг, то й не по­га­няй!
Микита. Ти ду­же став ба­ла­ку­чий! Я тобі ут­ру но­са!
Семен. Не хва­лись! Ска­за­но: “По­ки хвалько нах­ва­литься, то будько на­бу­деться!"
Микита. Ой, бе­су­ре, не по­па­дай­ся ти мені! (Іде до вікна). Одар­ко, Одар­ко! А вий­ди сю­ди на ча­син­ку!
Семен (сміється). Ка­за­ла, що вчо­ра вий­де!
Микита. Одійди, ка­жу тобі, са­та­но! (Іде в ха­ту).
Семен. Піди, піди в ха­ту, мо­же, підне­суть там дві су­хих, а дві по­рожніх. Ану-ну, пос­лу­хаю, що то він ка­за­ти­ме. (При­ту­ливсь до вікна). Мов­чить! Ма­буть, не зна, з чо­го по­чать… Осміливсь, за­ба­ла­кав… (Сміється). Во­ди, ка­же, зай­шов на­пи­тись. Про­мо­чи, про­мо­чи гор­ло: пев­но, пе­ре­сох­ло!…
Ява 4
Іван (ви­хо­дить, співа­ючи і при­танцьову­ючи). 
 
 
Як схо­пи­лась ме­те­ли­ця,
 
Поламалася мельни­ця, -
 
Крила ж її по­ла­ма­ло
 
І мельни­ка за­нес­ло…
 
Як схо­пи­лась завірю­ха,
 
Поморозив пес ву­ха,
 
А при­каж­чик собі но­са,
 
Як ло­ви­ли во­ни ли­са,
 
У ту са­мую го­ди­ну
 
Біля пансько­го ти­ну… 
 
 
Семен (пе­ре­хо­дить йо­му до­ро­гу). Здо­ров будь, Іва­не!
Іван… Тю, ди­ви! Звідкіля це ти узяв­ся?
Семен. Та оце ж тільки що прий­шов.
Обіймаються.
Іван. Ну, на­си­лу те­бе при­нес­ло. А тут, брат, та­ка ку­медія… Вже, ма­буть, роз­ка­зу­ва­ла Одар­ка?…
Семен. Про Ми­ки­ту?
Іван. Та еге ж! В'яжеться та й в'яжеться!… Вже я хотів йо­му реб­ра полічить, та здо­ро­ва, бісо­ва ли­чи­на: бо­юсь, щоб са­мо­му ча­сом печінок не відбив… Ну, та дар­ма! Вже він мені по­па­деться на зу­бок: я йо­му до­пе­чу, ко­ли не ку­ла­ком, то язи­ком.
Семен. Та цур йо­му! Ну, як же ти по­жи­ваєш?
Іван. А так: бре­ду го­рем, мов тим мо­рем, і враг йо­го зна, ко­ли пе­реб­ре­ду. Та про ме­не дов­га пісня: ба­га­то го­во­рить, та не­ма чо­го слу­хать. Стри­вай, стри­вай, дай я на те­бе по­див­люсь! Е, бра­ту­хо, та й змарнів, не­на­че після про­пас­ниці!
Семен. Чу­жа сто­ро­на - не рідна ма­ти.
Іван. Що й го­во­рить! А тут Одар­ка за то­бою так вби­ва­лась, що й… Ча­сом поч­неш її роз­ва­жать, то ще й гірш! Чор­ти йо­го батька знає, ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла… Що ж, да­ле­ко був?
Семен. Та за­нес­ло ме­не аж у Ба­са­рабію!
Іван. Еге, бли­зенький світ! Ба­га­то за­ро­бив?
Семен. Вісімде­сят приніс!
Іван. Ого! Та в Одар­ки з півсотні на схові.
Семен. А ти ж почім знаєш?
Іван. Аяк­же, хва­ли­лась, що дав за­хо­ва­ти.
Семен. Що ж у вас тут но­во­го?
Іван. Ба­га­то но­во­го! Зе­мельне при­ба­ви­ли та ще на якусь шко­лу!… Здирст­во, брат, та­ке, що й!… Пе­ред різдвом, ка­жуть, знов нек­рут­чи­на. Гав­ри­ла Кук­сен­ка у ост­рог по­са­до­ви­ли за те, що вкрав кур­ку у шин­ка­ря!… Та цур йо­му з та­кою но­ви­ною! Ходімо, там хлопці зібра­лись на ра­ду.
Семен. На яку ра­ду?
Іван. Бе­ре­зу на цю зи­му обібра­ти. Та он же й во­ни йдуть сю­ди. Он і Омелько, і Сав­ка! (Гу­ка). Гов-гов!…
Парубки за лаш­тун­ка­ми од­гу­ку­ються.
Ява 5
Омелько і другі па­руб­ки.
Омелько. Як собі хо­че­те, па­но­ве то­ва­рист­во, а я не мо­жу; зберіть собі ко­го дру­го­го; я й так за дві зи­ми прий­няв му­ки.
1-й па­ру­бок. Ве­ли­ка му­ка! Мо­же, ти ремст­вуєш на ко­го з нас? Мо­же, те­бе хто зо­би­див, так ска­жи.
Семен (підійшов до па­ру­боцт­ва). Доб­ри­вечір вам, па­но­ве то­ва­рист­во!
Усі. Се­мен!… На ж тобі!… Здо­ров! Чи дав­но прий­шов? Як по­жи­ваєш?
Семен. Спа­сибі, бра­то­ве! Як вас гос­подь ми­лує? (Цілується з де­яки­ми).
Іван. Що ж, обібра­ли бе­ре­зу?
2-й па­ру­бок. Та он Омелько єре­пе­ниться! Іван. Я ж ка­зав, що без ме­не ла­ду не бу­де! Хлопці, хто за Омелька, обізвись!
Голоси. Я! Я! Я!
Іван. Бач, Омельку, усі те­бе ба­жа­ють; чо­го ж ти бри­каєшся, мов той не­вук?
Омелько (по­ка­зує на Се­ме­на). Ось вам бе­ре­за! І ро­зум­ний, і до­теп­ний!
Деякі па­руб­ки. Мо­ло­дий ще ду­же! Хоч і пов­но в йо­го го­лові ро­зу­му, так глев­кий же ще той ро­зум,- не­хай за­черствіє!…