Пошились у дурні

Василь. Завт­ра нас, мо­же, щас­ли­ва до­ля, че­кає, а не ли­хо! Завт­ра, як то ка­жуть, баб­ка ще над­воє во­ро­жи­ла!
Горпина. Як? Що та­ке?
Василь. А та­ке, що ото я та­ку підвів ма­ши­ну, що твій батько і Кук­са ма­ло з ра­дощів не по­дуріли!
Горпина. Яку ма­ши­ну?
Василь. А що, ціка­во? От ти ме­не раз поз раз упріка­ла, що я по­лох­ли­вий і несміли­вий, ану, не­хай хто сміли­вий та­ку шту­ку ви­га­да.
Горпина. Та ка­жи ж бо швидш, що та­ке?
Ва­силь. Кор­тить? От­же й не ска­жу!
Горпина. Ска­жи! Я те­бе поцілую.
Василь. Еге, те­пер вже й "поцілую"! От ти все на ме­не, що я по­лох­ли­вий та несміли­вий!..
Горпина. Ну, на те, щоб ко­го об­ду­рить, не ве­ли­кої смілості тре­ба!..
Василь. Еге, роз­ка­зуй! Ну та й шту­ка ж бу­де! (Ре­го­че).
Горпина. Та чо­го ж ти так радієш?
Василь. Як чо­го? Я вже знаю чо­го! Як тільки діло піде й до кінця так, як во­но те­пер вже нак­лю­ну­лось, тоді ти вже пев­но бу­деш моєю!
Горпина. Як то бу­ду твоєю? А як я ще, мо­же, за те­бе не піду?..
Василь (з ля­ком). Як? Та ти ж… 
Гор­пи­на. Бо­жи­ла­ся, що піду? Так що ж?.. А те­пера от не хо­чу, не хо­чу - та й тільки!..
Василь (з жа­ху не мо­же про­мо­вить). Так ти ме­не… 
Гор­пи­на. Ану зап­лач! Чо­го ж ти не пла­чеш? 
Ва­силь. Так ти ось як? Та ще хо­чеш, щоб я й зап­ла­кав? Та не діждеш же ти цього!.. Будь же ти…
(Хлипа).
Горпина. А далі що? Чо­го ж ти за­мовк? 
Ва­силь. Ні, не за­мовк­ну! Будь же ти анах… Ні, не хо­чу я те­бе прок­ли­нать! Що ж з то­го прок­лят­тя? Ну, лю­би­ла, до­ки лю­бий був! Про­щай, Гор­пи­но, тільки ж ти ме­не й ба­чи­ла!..
Горпина (ха­па йо­го за ру­ки). Ку­ди ж ти? 
Ва­силь. Не бійся, не ки­нусь в річку і на гілляці не по­чеп­люсь! Ти, мо­же, цього імен­но й хотіла б? Одійди ти від ме­не, зрад­ни­це! (Хут­ко йде).
Горпина. Ва­си­лю, Ва­си­леч­ку! Пост­ри­вай-бо, вер­нись! Ще, мо­же, й справді в річку ки­неться або на гілляці по­вис­не?.. (Побігла).
ЯВА 2
Дранко вибіга з ду­би­ною.
Дранко. Чув я, чув своїми ву­ха­ми, що отут во­ни співа­ли! І що то Ан­тон з моєю Гор­пи­ною, то я го­тов жме­ню жу­же­лиці про­ковт­нуть!.. Ну, ко­ли б мені йо­го впіймать!.. (Пішов кра­ду­чись).
ЯВА З
Антон (співа за лаш­тун­ка­ми).
 
 
Туман, ту­ман по до­лині, (2) 
 
Ши­ро­кий лист на ка­лині, (2) 
 
А ще шир­ший на ду­боч­ку, (2) 
 
Кли­че го­луб го­лу­боч­ку!.. (2)
 
 
(Виходить). Що во­но за знак, що Ориш­ки й досі не­ма? Вже дав­ненько й світло по­га­си­ли, а її не­ма та й не­ма! (Вий­ма сопілку і грає жалібної). Щось і сопілка гар­чить, не­на­че пох­ря­па­на! На бур зовсім по­га­но йде. Ну, не­хай же во­на сьогодні не вий­де. Би­ти­му, єй-бо­гу, би­ти­му! Так од­ду­ба­сю, як то їй і не сни­лось! Я не по­див­люсь на те­бе, що ти ба­га­тирська доч­ка. Е, ні, ти ще пост­ри­вай над бо­сим сміятись! Цей бо­сий зав­дасть тобі та­ко­го чо­су!.. Знає ж ідол­ка, що люб­лю її, як ду­шу. Знає, що про­па­даю за нею, як… А мо­же, ста­рий ще не спить? Що во­но за знак? Яка прич­та - не роз­бе­ру… (Грає ве­се­лої). Щось не­на­че ше­лес­тить… (При­див­ляється). Во­на, єй-бо­гу, во­на! (Присів за ку­щем).
 
 
Лину до те­бе, 
 
Моя дівчи­но!
 
 
Антон і Ориш­ка (ра­зом).
 
 
О, як же лю­бо 
 
Сер­це за­би­лось, 
 
Як мої очі 
 
З твоїми вздрілись!
 
 
ЯВА 4
Оришка.
Оришка (співа).
 
 
Небо синіє, аж очі вби­рає, 
 
Зорі нав­ко­ло чу­до­во бли­щать, 
 
Он­де і місяць із-за верб ви­ри­нає, 
 
Що ж со­ло­вей­ко не по­чи­на ля­щать?
 
Як ти­хо нав­ко­ло, 
 
Як страш­но і див­но!
 
Сумно і страш­но тут в са­мо­тині, 
 
Не­мов у лісі я заб­лу­ди­лась, 
 
Чо­го ж так дов­го за­ба­ри­лась Гор­пи­на, 
 
Он вже й вечірня зіроч­ка з'яви­лась,
 
Як ти­хо нав­ко­ло, 
 
Як страш­но і див­но!..
 
 
Антон і Ориш­ка.
Оришка (іде по­лох­ли­во). От­же, єй-бо­гу, не­ма йо­го! Мо­же, розгнівав­ся, що я так дов­го не при­хо­ди­ла, та й пішов? Ко­ли ж батько й досі не сплять… (Співає ти­хо).
 
 
Де ти, Ан­то­не, 
 
Мій ти со­ко­ле? 
 
При­будь ху­тенько, 
 
Моє сер­денько!
 
 
Антон (підійшов).
 
 
Я тут, Ори­сю, 
 
Я тут, риб­чи­но,
 
 
Оришка.
 
 
Пригорни ж щи­ро 
 
Свою ко­ха­ну!
 
Моя ти до­ле, 
 
Мій ти та­ла­ну!
 
Без те­бе, ор­ле, 
 
Су­мую ду­же!
 
Тепер про го­ре 
 
Вдвох нам бай­ду­же!
 
 
Антон і Ориш­ка (ра­зом).
 
 
О, як же лю­бо 
 
Сер­це за­би­лось, 
 
Як мої очі 
 
З твоїми вздрілись!
 
 
Оришка.
 
 
Як я щас­ли­ва 
 
В го­ди­ну цюю!
 
 
Антон.
 
 
Я від ко­хан­ня 
 
Сер­ця не чую!
 
 
Оришка.
 
 
Нема вже в серці 
 
Ні смут­ку, ні го­ря.
 
 
Антон.
 
 
Дай поцілую 
 
Твої очі-зорі!
 
 
Антон і Ориш­ка (ра­зом).
 
 
О, як же лю­бо 
 
Сер­це за­би­лось, 
 
Як мої очі 
 
З твоїми вздрілись!
 
 
Оришка. А що, ти ду­же гнівав­ся, що я так дов­го ба­ри­лась?
Антон. Те­пер вже про­хо­ло­ну­ло. 
Ориш­ка (сміється). А ду­же кипіло? 
Ан­тон. Як у пеклі!
ЯВА 5
Ті ж і Гор­пи­на з Ва­си­лем.
Горпина (підкра­лась до їх). А тпру-тпрус!
Оришка (з ля­ком). Ой ле­ле!
Антон. Це Гор­пи­на дуріє!
Горпина (тяг­не Ва­си­ля за ру­ку). Лю­ди добрі, по­дивіться на оцього си­ча! (Ре­го­че). Чи ви йо­го ба­чи­ли ко­ли та­ким?
Антон. Що це з то­бою, Ва­си­лю?