Лірникові думи

  
Руданський С. В.
 
ЛІРНИКОВІ  ДУМИ
 
 
 
ПРЕСЛІВЛЯ
 
 
 
На полудні, де Карпата 
 
Кинула відноги, 
 
Вколо Смотричем повився 
 
Кам'янець убогий.
 
 
 
Бідне місто! тілько війни 
 
Тяжкі споминає, 
 
А само в собі ні виду, 
 
Ні краси не має.
 
 
 
Там нема широких улиць, 
 
Пишного палацу, 
 
Для проходки садів славних, 
 
Широкого плацу.
 
 
 
Доми збились, іспоїлись 
 
Купами-рядами.
 
І від льоху аж до даху
 
Всі кишать жидами.
 
 
 
Малий ринок серед міста - 
 
Тілько-то і плацу. 
 
Старий дім губернаторів - 
 
Тілько і палацу.
 
 
 
Та ще бульвар над скалою, 
 
Що ніщо дивитись: 
 
Тілько й місця кам'янецьким 
 
Сидням проходитись.
 
 
 
І все місто комашнею 
 
К скалі припадає, 
 
Ніби згубленого щастя
 
На нії шукає.
 
 
 
І над тою комашнею 
 
Тілько храми божі, 
 
Як яснії великани, 
 
Стоять на сторожі.
 
 
 
І високо на повітря 
 
Верхи підіймають, 
 
І хрестами золотими, 
 
Як зорями, сяють.
 
 
 
Но найкраща із тих храмів -
 
Голова висока 
 
Хранителя сего міста 
 
Івана-пророка;  [1]
 
 
 
І будова - так пристойна 
 
Церква і ті бані 
 
Так і кажуть, як хрестився 
 
Господь в Іордані;  [2]
 
 
 
І камінная дзвіниця, 
 
Рівна і висока, 
 
Пригадує над водою 
 
Святого пророка;
 
 
 
А на церкві святій баня 
 
(Нижча тої бані)
 
Пригадує Христа-бога 
 
В воді в Іордані.
 
 
 
Наодокола собору 
 
Стиснене подвір'я; 
 
На подвір'ї пригорнулось 
 
Вбогеє будівля.
 
 
 
І в будівлі того храму 
 
Слуги проживають, 
 
І по колії святому 
 
Службу відбувають.
 
 
 
Кругом церкви на подвір'ї 
 
Трава зеленіє;
 
Тілько камінь край дзвіниці 
 
Скругляний біліє.
 
 
 
І той камінь, як та кістка, 
 
Прахом зітліває 
 
І у храму у святого 
 
Притулку шукає.
 
 
 
Бідна кістко земляная! 
 
Як життя ти брала? 
 
Чи тебе вогонь виводив, 
 
Чи земля роджала?
 
 
 
Чиї руки тебе, кістко, 
 
З тіла добували, 
 
І добули, і тесали, 
 
І на що тесали?
 
 
 
Чи до церкви на підпору 
 
Мали готувати? 
 
Чи до палацу якого 
 
Ґанок підпирати?
 
 
 
Ти тримав-єсь, підпирав-єсь, 
 
А тепер ізбитий, 
 
Ти білієш, трупом тлієш, 
 
Нічим не покритий.
 
 
 
Так порою й чоловіка, 
 
Доки силу має, 
 
Всякий любить і вітає, 
 
Всякий поважає.
 
 
 
А прийде година злая, 
 
Силоньки не стане, 
 
І на него, як на камінь, 
 
Ніхто не погляне ...
 
 
* * *
 
 
Много в Кам'янці народу, 
 
Та життя немає, 
 
І від рання до смеркання 
 
Кам'янець дрімає.
 
 
 
І на вулицях, на ринку -
 
Всюди пусто, тихо: 
 
Хіба бідну писарину 
 
Перетягне лихо;
 
 
 
Та школярі, бідні діти 
 
Сердитої долі,
 
Пройдуть на день штири рази 
 
Дорогу до школи.
 
 
 
Ще під вечір, як ударить 
 
Сьомая година, 
 
Оживиться на минутку 
 
Бідна бульварина:
 
 
 
На вулиці, на широкій, 
 
Совітниці ходять, 
 
На них птахи перельотні 
 
Шкелками наводять.
 
 
 
Після них купецькі дочки: 
 
Тлусті, чорнобриві; 
 
З ними ходять їх коханки, 
 
Совітники сиві.
 
 
 
Потім ще яка попівна 
 
Несміливо ходить, 
 
І її учитель школи 
 
Або школяр водить.
 
 
 
Тілько воску, тілько й світла 
 
На тіснім бульварії 
 
Хіба в закутках ще ходять 
 
Школярі по парі.
 
 
 
Та бідная писарина 
 
У куток заб'ється 
 
І із лиха наб'є люльку, 
 
Димом затягнеться.
 
 
 
Та і ті, як дев'ять вдарить, 
 
Бульвар покидають. 
 
А всі решта, кілька тисяч, 
 
Носа не являють.
 
 
 
Много в Кам'янці народу, 
 
Та життя не мають. 
 
І від рання до смеркання 
 
Вулиці дрімають.
 
 
 
Но й для Кам'янця сумного 
 
Святенько буває, 
 
Коли весь він веселіє, 
 
Життям оживає.
 
 
 
І то святенько для него, 
 
Та пора кохана, 
 
Наступає щорік божий 
 
Літом, на Івана.