Марія

Одна-однісінька! Та­кий
Талан твій ла­та­ний, не­бо­го!
Брати йо­го, уче­ни­ки,
Нетвердії, ду­ше­убогі,
Катам на му­ку не да­лись,
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх му­си­ла зби­ра­ти…
Отож во­ни якось зійшлись
Вночі круг те­бе су­мо­ва­ти.
І ти, ве­ли­кая в же­нах!
І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту по­ло­ву,
Своїм свя­тим ог­нен­ним сло­вом!
Ти дух свя­тий свій про­нес­ла
В їх душі вбогії! Хва­ла!
І пох­ва­ла тобі, Маріє!
Мужі восп­ря­ну­ли свя­тиє,
По всьому світу розійшлись.
І іме­нем твой­ого си­на,
Твоєї скорб­ної ди­ти­ни,
Любов і прав­ду роз­нес­ли
По всьому світу. Ти ж під ти­ном,
Сумуючи, у бур'яні
Умерла з го­ло­ду. Амінь.
А потім ченці одяг­ли
Тебе в порфіру. І вінча­ли,
Як ту ца­ри­цю… Розп'яли
Й те­бе, як си­на. Нап­лю­ва­ли
На те­бе, чис­тую, ка­ти;
Розтлили крот­кую! а ти…
Мов зо­ло­то в то­му гор­нилі,
В людській душі во­зоб­но­ви­лась,
В душі не­вольничій, малій,
В душі скор­бя­щей і убогій.
[27 жовт­ня - 11 лис­то­па­да 1859, С.-Пе­тер­бург]