Valse melancolique

* * *
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.
* * *
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй "музика" служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима...
Фортеп'ян "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки...
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом - і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим,  [21] то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
- Де твій чоловік? - спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
- Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець - мій. Я заробляю сама на нього, і він - мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але - ти того не розумієш! 
І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й "музика", той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні! 
Лиш вона не могла вижити вповні.
Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного духу, - самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі...
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя...
Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..
1897