Із літ моєї молодості

  
І.Я.Франко
 
 
ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ
 
 
 
 
Обриваються звільна всі пута, 
 
Що в'язали нас з давнім життєм; 
 
З давніх брудів і думка розкута - 
 
Ожиємо, брати, ожиєм! 
 
 
 
Ожиємо новим ми, повнішим 
 
І любов'ю огрітим життєм; 
 
Через хвилі мутні та бурливі 
 
До щасливих країв попливем. 
 
 
 
Через хвилі нещасть і неволі, 
 
Мимо бур, пересудів, обмов, 
 
Попливем до країни святої, 
 
Де братерство, і згода, й любов. 
 
 
 
Ми ступаєм до бою нового 
 
Не за царство тиранів, царів, 
 
Не за церков, попів, ані бога, 
 
Ні за панство неситих панів. 
 
 
 
Наша ціль - людське щастя і воля, 
 
Розум владний без віри основ, 
 
І братерство велике, всесвітнє, 
 
Вільна праця і вільна любов! 
 
 
 
Треба твердо нам в бою стояти, 
 
Не лякаться, що впав перший ряд, 
 
Хоч по трупах наперед ступати, 
 
Ні на крок не вертатися взад. 
 
 
 
Се ж остання війна! Се до бою 
 
Чоловіцтво зі звірством стає, 
 
Се поборює воля неволю, 
 
"Царство боже" на землю зійде. 
 
 
 
Не моліться вже більше до бога: 
 
"Най явиться нам царство твоє!" 
 
Бо молитва - слаба там підмога, 
 
Де лиш розум і труд у пригоді стає. 
 
 
 
Не від бога те царство нам спаде, 
 
Не святі його з неба знесуть, 
 
Але власний наш розум посяде, 
 
Сильна воля і спільний наш труд.
 
 
 
 
  
НЕВІЛЬНИКИ
 
 
 
 
Лежу я безсонний. Ніч темна, 
 
І дощ цюпотить у вікно… 
 
Бог зна що верзеться наяві, 
 
А думка усе про одно. 
 
 
 
Усе про ту волю святую, 
 
Що, страчена, так дорога, 
 
Так чудно хороша! На серце 
 
Знов сум цілоденний ляга. 
 
 
 
Розпука обхоплює душу 
 
І чорні думки шевелить: 
 
"Ні, воля - то сон, а на світі 
 
Ніхто не зазнав і не вздрить. 
 
 
 
Гляди у вікно лиш щоденно, 
 
Де вулиці видно цяту, - 
 
Там люди проходять усякі, 
 
Ти їх придивися життю! 
 
 
 
Ось бідний, обдертий зарібник 
 
Голоден стоїть, як туман, - 
 
Се черева свого невільник, 
 
А черево - найстарший пан. 
 
 
 
Там служниця зранку на ринок 
 
Із кошиком пильно біжить - 
 
Невільниця пані лихої, 
 
З добра не пішла, чей, служить. 
 
 
 
А онде бабуся старенька, 
 
В руках молитовник - пішла 
 
У церков - не бога святого 
 
Невільниця, але попа. 
 
 
 
Он в повозі муж із жоною 
 
Напевно, в театер імчать, 
 
Держаться за руки, а з рук тих 
 
Невольничі пута бряжчать. 
 
 
 
Чи се ж та захвалена воля, 
 
Де тисячі, тисячі сплять, 
 
Жиють і вмирають, і навіть, 
 
Як ти, про свободу й не снять?" 
 
 
 
Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу? 
 
В блискучих колясах летять 
 
Построєні дами й панове, 
 
Колеса о брук гуркотять. 
 
 
 
Построєні дами й панове 
 
Глядять так свобідно на світ, 
 
Сміються так голосно… Сміх їх 
 
В мою аж доноситься кліть. 
 
 
 
"Се ж вільнії люди!" - згадав я 
 
На хвильку. Та ні-бо, й вони 
 
Невільники забагів своїх, 
 
Дурниць, зіпсуття та нудьги. 
 
 
 
А втім погадав я про сльози, 
 
Про тисячів працю та кров, 
 
Що ллється в рабів тих кишені 
 
Горючов ріков золотов. 
 
 
 
І довго я мучивсь думками 
 
Про світ той, домівку рабів; 
 
Кров стукала сильно о мозок, 
 
Неначе палив її гнів. 
 
 
 
Кров стукає сильно о мозок, 
 
І чорнії думи летять, 
 
Мов панські коляси блискучі 
 
По тім'ю в бігу торохтять.