Поезії

  
ПАТРІОТ
 
 
 
Усе я бист­ро вид­жу,
 
Все оп­люю, все збрид­жу,
 
Все сква­шу, все розст­рою,
 
Всіх гіркістю на­пою.
 
 
 
Де тре­ба, влізу в ду­шу,
 
Де схо­чу, честь на­ру­шу,
 
На кож­до­го подвір'я
 
Посію не­довір'я,
 
 
 
На кож­до­го підсіння
 
Положу підозріння -
 
І все те, все бук­вально,
 
Я вчи­ню так фор­мально,
 
 
 
Спокійно, і при­лич­но,
 
І вповні ме­то­дич­но,
 
Що все уй­ду скан­да­лу,
 
Не нюх­ну криміна­лу.
 
 
 
А хто би мав охо­ту
 
Назвать мою ро­бо­ту
 
Яким по­га­ним сло­вом,
 
Я су­дом го­но­ро­вим
 
 
 
Йому прик­ру­чу ро­ги
 
І чис­тий, без три­во­ги,
 
Неначе пес за пло­том,
 
Все бу­ду патріотом.
 
 
Писано 1906 р.
  
ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ
 
 
 
Не мов­чи, ко­ли, гор­до пи­ша­ючись,
 
Велегласно брех­ня го­мо­нить,
 
Коли, го­рем чу­жим утіша­ючись,
 
Зависть, на­че оса та, бри­нить,
 
І си­чить кле­ве­та, мов га­дю­ка в кор­чи, -
 
 
 
Не мов­чи!
 
 
 
Говори, ко­ли сер­це твоє підіймається
 
Нетерплячкою прав­ди й доб­ра,
 
Говори, хай слів твоїх ро­зум­них жа­хається
 
Слямазарність, без­дарність ста­ра,
 
Хоч би ушам глу­хим, до німої го­ри, -
 
 
 
Говори!
 
 
Написано 3 лю­то­го 1916 р.
  
ЧОМУ НЕ СМІЄШСЯ НІКО­ЛИ?...
 
 
 
Чому не смієшся ніко­ли?
 
Чи в твой­ому серці зи­ма,
 
І го­ре змо­ро­зи­ло ду­шу,
 
Що сміху у горлі не­ма?
 
 
 
Чому не смієшся ніко­ли?
 
Чи, мо­же, ле­жить який гріх
 
Великий на твоїм сумлінні
 
І здав­лює радісний сміх?
 
 
 
Лежить який­сь сму­ток таємний
 
На твоїм чу­довім чолі,
 
І усміх твій - на­че під осінь
 
Всміхається сон­це у млі.
 
 
  
ОТСЕЙ МА­ЛЕНЬКИЙ ІНСТРУ­МЕНТ...
 
 
 
Отсей ма­ленький інстру­мент,
 
Холодний та блис­ку­чий…
 
Один ки­вок… один мо­мент…
 
І крові ключ ки­пу­чий…
 
 
 
Легенький крик… без­сильний шепт,
 
А там - поклін покірний, -
 
Отcе весь лік, от­се ре­цепт
 
На весь мій. біль безмірний.
 
 
 
В от­сей ма­ленький інстру­мент
 
Кладу ма­леньку ку­лю
 
І замість люб­ки на мо­мент
 
Його до сер­ця ту­лю.
 
 
 
Один ки­вок… ле­генький гук,
 
Неначе свічка зду­та,
 
І він з моїх упа­де рук,
 
І з ме­не спа­дуть пу­та.
 
 
 
Один мо­мент - хіба ж се гріх?
 
І по­що так страж­да­ти?
 
Марний ко­мар, пус­тий горіх,
 
Та й по­що за­ва­жа­ти?
 
 
 
Ядро зав­мер­ло - геть мар­ну,
 
Порожнюю луш­пи­ну!
 
Один ки­вок! За мить од­ну
 
Навіки я спо­чи­ну.
 
 
  
ТАК, ТИ ОД­НА МОЯ ПРАВ­ДИ­ВАЯ ЛЮ­БОВ...
 
 
 
Так, ти од­на моя прав­ди­вая лю­бов,
 
Та, що не суд­же­но в житті їй вдо­вольниться;
 
 
 
Ти най­тай­ніший по­рив той, що бу­рить кров,
 
Підносить грудь, та ба - ніко­ли не спов­ниться.
 
 
 
Ти той най­кра­щий спів, що в час вітхнен­ня сниться,
 
Та ще ніко­ли слів для се­бе не знай­шов;
 
 
 
Ти слав­ний под­виг той, що я б на нього йшов,
 
Коб віра сильная й мо­гу­чая дес­ни­ця.
 
 
 
Як згуб­ле­ну лю­бов, нес­пов­не­не ба­жан­ня,
 
Невиспіваний спів, ге­рой­ське по­ри­ван­ня,
 
 
 
Як все най­ви­щеє, чим ду­шу я корм­лю,
 
Як той огонь, що враз і гріє й по­жи­рає,
 
 
 
Як смерть, що за­би­ва й від мук ос­ло­бо­няє,-
 
Отак, кра­са­ви­це, і я те­бе люб­лю.
 
 
  
ХОЧ ТИ НЕ БУ­ДЕШ ЦВІТКОЮ ЦВІСТИ...
 
 
 
Хоч ти не бу­деш цвіткою цвісти,
 
Левкоєю па­ху­чо-зо­ло­тою,
 
Хоч ти пішла се­ред юр­би плис­ти
 
У оке­ан що­ден­щи­ни й зас­тою,
 
 
 
То все ж для ме­не яс­на, чис­та ти,
 
Не пе­рес­та­неш буть мені свя­тою,
 
Як цвіт, що стужі не заз­нав ні спе­ки,
 
Як іде­ал все яс­ний - бо да­ле­кий.
 
 
 
Я по­не­су те­бе в душі на дні
 
Облиту ча­ром свіжості й лю­бові,
 
Твою кра­су я пе­рел­лю в пісні,
 
Огонь очей в дзвінкії хвилі мо­ви,
 
 
 
Коралі уст у рит­ми го­лосні…
 
Мов зо­ло­тая муш­ка, в бурш­ти­но­вий
 
Хрусталь за­ли­та, в нім віки три­ває,
 
Цвістимеш ти,- покіль мій спів лу­нає.
 
 
  
EX NIHILO  [2]
 
(Монолог атеїста)
I
 
 
Нема, не­ма вже гос­по­да на небі!
 
Немає твор­ця, ані са­мо­держ­ця,
 
Нема то­го, що все­мо­гу­чим сло­вом
 
Усе з нічо­го вивів! На­че тінь
 
Велика, за­ля­гав він світ цілий,
 
Тьмив моз­ги людські сотні ти­сяч літ.
 
Стискав сер­ця залізни­ми кліща­ми
 
Тривоги, шар­пав душі, кров хлеп­тав
 
І теп­лу па­ру різа­но­го тіла
 
Хапав в не­ситі ніздрі! Мов опир,
 
На груді людськості чапів той при­вид
 
І ви­си­сав її найліпші со­ки.
 
А нині щез він! Сон­це! Сон­це! Світло!
 
Нема йо­го! Сво­бо­да! Я, черв’як,
 
Я, не­зап­римітний атом в при­роді,
 
Я вбив йо­го, роз­па­на­хав, розвіяв!
 
Я стріла­ми ду­мок мо­гу­чих, яс­них
 
Наскрізь про­шиб йо­го і по­ва­лив
 
Додолу, мов Да­вид той Голіафа.
 
Мечем знан­ня і досвіду людсько­го
 
Я го­ло­ву йо­го відсік. Моя побіда!
 
Його не­ма і не бу­ло ніко­ли!
 
Я пхнув йо­го у те ніщо безмірне,
 
З кот­ро­го по­во­ро­ту вже не­має!
 
Ох, кілько тру­ду, го­ря і терпіння
 
Се діло стоїло! Як­раз сьогодні
 
Минає двад­цять літ, як я, вер­нув­ши
 
Із дов­гих по­до­ро­жей по чу­жині,
 
Із дов­гих студій, з’їздив­ши Євро­пу,
 
Пізнавши най­мудріших, най­вченіших
 
Людей, які жи­ли лиш в тім часі,
 
Зібравши мудрість всіх віків ми­ну­лих,
 
Що зло­же­на в ста­рих книж­ках, узявсь
 
За сеє діло. Двад­цять літ над ним
 
Сидів я. Мов за­ко­ха­ний ко­ханці,
 
Йому я відда­вав най­кращі хвилі
 
Життя, всі по­ри­ви душі, мо­мен­ти,
 
Коли з дже­рел таємних в нашім серці
 
Підноситься чут­тя мо­гу­чий при­лив,
 
А в моз­гу дум ши­ро­ких і блис­ку­чих
 
Цілі рої сну­ються. Все те я
 
У ро­зу­мовій кузні нев­то­ми­мо
 
Варив і пе­ре­ко­ву­вав, ост­рив
 
І шліфу­вав, і кров’ю сер­ця сво­го,
 
Слізьми гірки­ми гар­ту­вав, і тут,
 
В сю кни­гу, все скла­дав, у сю ве­ли­ку
 
Зброївню ду­ху людсько­го. Во­на
 
Мій скарб єди­ний і моя зас­лу­га,
 
Моя Аме­ри­ка, що я відкрив,
 
Завоював і закріпив навіки
 
Для всеї людськості. Яка дрібна,
 
Нужденна і кро­ва­ва та но­ва
 
Земля іспанська суп­ро­ти моєї!
 
Чим ті ве­ликі скар­би Мон­те­су­ми
 
І зо­лоті ко­мо­ри пе­ру­анські
 
Супроти тих пе­рел не­оцінен­них,
 
Супроти то­го світла і сво­бо­ди,
 
Що зло­жені так щед­ро в моїй книзі!
 
Ті скар­би зслиз­ли, на­че дим, лиш крові
 
Потоки по­ли­ли­ся зад­ля них,
 
І го­ре без­ко­неч­ним лан­цю­гом
 
За ни­ми тяг­неться; мій скарб дає
 
Всім во­лю та но­ве жит­тя. Сей світ,
 
Де досі ми жи­ли мов гості, на­че
 
Убогі си­ро­ти, що батько з до­му
 
Прогнав в чу­жи­ну, - світ от­сей віднині
 
Робиться наш, і ми йо­го па­на­ми!
 
Не по­за ним, в нім на­ша вітчи­на!
 
Не по­за ним, а в ньому вічні ми.
 
Не по­за ним, а в ньому тре­ба нам
 
Устроювать собі жит­тя і щас­тя.
 
Все інше - бай­ки, дим, ма­на і сон,
 
Сон дітської уяви…
 
Як же бідні,
 
Нужденні ті каз­ки жидівські, що нам
 
Накинено як дог­ми, що відмал­ку
 
Кормлять нас ни­ми, си­лою вби­ва­ють
 
Їх в мо­зок наш і ви­да­ють за верх
 
Премудрості, за відкрит­тя са­мо­го -
 
Самого бо­га! Як же бідні, глупі
 
Дитинячі каз­ки, зовсім під па­ру
 
Тим, що у нас старі ба­би го­во­рять!
 
Світ ще не має шес­ти ти­сяч літ,
 
Сотворений од­но­го тиж­ня! Лю­ди
 
Були ро­зумні зра­зу і святі,
 
Невинні і безс­мертні! Зем­ний рай
 
Був їх жит­лом. Змія зве­ла їх. Бог
 
За не­су­раз­ну, дітськую про­ви­ну
 
Прогнав їх з раю і прок­ляв навіки
 
Їх і весь рід їх, пом­ра­чив їх ро­зум
 
І сер­це поп­су­вав, а потім, потім
 
За шти­ри ти­сячі років пос­лав
 
Їм сво­го си­на - і по­що? щоб той
 
З рук тих са­мих лю­дей при­няв страш­ну,
 
Ганебну смерть, і тим, що би по­вин­но
 
Ще більший гнів, ще тяж­чеє прок­лят­тя
 
На рід весь людський на­вес­ти, тим він
 
Мав бо­жий гнів пе­реб­ла­гать за те,
 
Що яб­лу­ко Адам у раю з’їв!
 
Безглузда каз­ка й не за­бав­на навіть,
 
Бо з неї кров’ю пах­не, без­сер­деч­ним
 
Гнівом, заїлістю сліпою.
 
Бог, -
 
Говорять наші вчи­телі пре­мудрі, -
 
І най­святіший, най­мудріший дух,
 
І ми­ло­серд­ний враз, і спра­вед­ли­вий,
 
І доб­рий, і страш­ний, отець і кат.
 
Він лю­бить всіх лю­дей не­мов дітей,
 
Він знає вся­ке сер­це, вся­ку дум­ку,
 
Все зна, що єсть, бу­ло і бу­де. Він
 
Держить весь світ і вся­кую пи­лин­ку,
 
І все, що діється, те діється лиш ним.
 
Без волі бо­га во­лос з го­ло­ви
 
Не спа­де чо­ловіку! Бідні, бідні,
 
Нещасні лю­ди, не­до­дум­ки вбогі!
 
Вас сотні літ безг­луз­ди­ми, пус­ти­ми
 
Словами за­ту­ма­ню­ва­ли! Як
 
Ваш бог ро­зум­ний, по­що ж сот­во­рив
 
Дурних лю­дей? Як доб­рий, по­що ж злу
 
Дав па­ну­ва­ти в світі над доб­ром
 
І по­що зле те сот­во­рив? Як лю­бить
 
Людей і всі їх по­мис­ли і вчин­ки
 
Наперед знає і в ру­ках дер­жить,
 
То по­що ж лю­дям поз­во­ля гріши­ти
 
І по­що за гріхи ті - незміри­мо
 
Дрібні, ма­лоз­на­чучі і ди­тинні -
 
Ображен гірше дес­по­та ли­хо­го
 
І прок­ли­на дітей на вічні віки,
 
Вкида в огонь пе­кельний, в лю­ту му­ку?
 
Огидні, не­су­разнії каз­ки!
 
Фантазії яки­хось лю­до­жерців!
 
А нам го­во­рять, що се й єсть най­ви­ща
 
Христова прав­да, оди­но­ка прав­да,
 
Котра спас­ти нас мо­же!
 
Але годі!
 
Пора каз­кам у дітськії запічки!
 
Не бу­ти їм ву­гольним ка­ме­нем
 
Всесвітньої бу­до­ви! Мов бджо­ла та,
 
Дрібна та нев­то­ми­ма, по безмірних
 
Лугах ми­нув­ши­ни і людських дум
 
Я двад­цять літ літав і вся­ку яс­ну,
 
Свобідну дум­ку крап­лю до крап­ли­ни
 
Збирав. Де тільки людський смілий дух
 
Вривався на за­ка­за­неє по­ле
 
Релігії, де тільки бун­ту­ва­лось
 
Гарячеє чут­тя про­ти ти­ранст­ва
 
Містерій, це­ре­моній, догм, де тільки
 
Найвища та людськая здібність-сумнів
 
До брам свя­ти­лищ тер­мо­си­лась, тай­но
 
Основи їх підко­пу­ва­ла, - всю­ди
 
Я вслід їх біг, лю­бов­но їх леліяв,
 
Мов пер­ли мно­гоцінні, їх зби­рав
 
В один вінок. Лук­рецій і Джор­да­но,
 
Сервет і Таціт, Соцін, Ціце­рон
 
І Лукіан і многі-многі інші.
 
Старі й новії вільно­думці, чесні
 
Борці свобідної, плідної мислі,
 
І їх ве­ликі спільни­ки - учені -
 
Відкривачі, дослідни­ки при­ро­ди -
 
Колумб, Ко­пернік, Кеп­лер, Тіхо Бра­ге -
 
Ось спільни­ки мої, мої май­ст­ри
 
І вчи­телі!
 
Та я не вдо­вольнив­ся
 
Їх світлим то­ва­рист­вом, їх сло­ва­ми,
 
Що покріпля­ють ду­ха, мов уліті
 
Вода по­го­жа. Мов шпіон воєнний,
 
Розвідав я безст­раш­но і ста­ран­но
 
Табор во­ро­жий, про­ко­павсь терп­ли­во
 
Крізь ту го­ру ту­ма­ну та безг­луз­дя,
 
Що звесь тра­диція цер­ков­на. В’ївся
 
В отих прос­лав­ле­них отців цер­ков­них -
 
Тертулліана, Йва­на Зла­то­ус­та,
 
Григоріїв аж трьох і Ав­густіна,
 
Єроніма й Аквінсько­го То­му.
 
Провчив со­бо­ри їх і ри­ту­али,
 
Слідив єре­тиків ос­тан­ки, з жа­лем
 
Поклонювався тіням Бар­де­за­на
 
Та Ма­не­са, Пе­лагія та Цельза,
 
Своє зав­зят­тя гар­ту­вав у крові
 
Вальденсів, альбігой­ців та мо­рисків,
 
При сто­сах, на кот­рих горіли ясні
 
Зірниці дум­ки вільної - Мо­лей,
 
Джордано та Сер­вет і мно­го інших.
 
Та й се ще все ме­не не вдо­вольни­ло,
 
І по­за світ жидівсько-хрис­ти­янський
 
Я ви­летів, пров­чив Ко­ран ту­рецький,
 
Хапав звістки про Буд­ду, Зо­ро­аст­ра,
 
Ваала і Мелькар­та, Озіріса
 
Й Ізіду, про Кон­фуція і Тао
 
І про ті темні, ди­вог­лядні віри
 
Людей півди­ких, що га­дю­кам слу­жать,
 
Медведів, риб та кро­ко­дилів чтять,
 
Що мо­ляться до птахів, до каміння,
 
Дерев та рік, що бо­га сво­го б’ють,
 
Коли їм просьби не спов­ня. Усе те
 
Я прослідив, наскільки міг. Я пильно
 
Прислухувався повіркам лю­дей
 
Освічених, що, мов не­до­бит­ки
 
Замерклого по­ганст­ва й ди­кості,
 
Осталися до на­ших ще часів.
 
І ба­чив я, як лю­ди вірять в сни,
 
В приміти, в добрі й злії дні, у вплив
 
Планет і зір, у ча­ри і зак­лят­тя.
 
І ось се все я звів уку­пу, стяг
 
Всі до­ка­зи, яки­ми спо­конвіку
 
Змагались лю­ди до­ка­зать собі
 
Існування богів, од­но­го бо­га, -
 
І всі ті до­ка­зи на прах роз­бив.
 
У сімде­сят сім тез зібрав я їх,
 
І кож­да з них, на до­ка­зах опер­та,
 
Кінчиться ок­ли­ком гор­дим, побідним,
 
Мов го­лос труб воєнних: N o n e s t D e u s  [3].
 
Та не до­сить, що ту свя­ту, най­ви­щу
 
І все­мо­гу­чую істо­ту я
 
Зіпхнув з прес­то­лу, що й прес­тол її
 
І не­бо все у безмір світо­вий
 
Розвіяв, - я на тім не зу­пи­нив­ся.
 
Я й при­вид сам най­ви­щої істо­ти,
 
Ту фікцію зловіщу та кро­ва­ву,
 
Що звуть Єго­ва, Ал­лах, Бра­ма, Зевс,
 
Ра, Ба­аль, Фе­тиш, Бог, - я розібрав
 
Її по ни­точці і по­ка­зав,
 
Що не ся фікція, не жа­ден бог
 
Не сот­во­рив з нічо­го чо­ловіка
 
На об­раз свій і на свою по­до­бу,
 
Але про­тив­но, чо­ловік тво­рив
 
Богів з нічо­го, все на об­раз свій
 
І на свою по­до­бу. Чор­ний негр
 
Творив їх чор­них, лю­доїдів бог
 
Був лю­доїдом, мно­го­женців бог
 
Був мно­го­жен­цем, бог злодіїв крав,
 
А бог філо­софів ви­сокі ду­ми
 
І за­гад­ки ви­ду­му­вав, ро­бив
 
З людьми екс­пе­ри­мен­ти ра­хун­кові.
 
Non De­us ho­mi­nem sed ho­mo De­um
 
Ex ni­hi­lo cre­avit  [4], - в сих сло­вах
 
Лежить здо­бу­ток весь моєї праці,
 
Науки й дум­ки. В них Аме­ри­ка
 
Моя, і з ни­ми пе­рей­де в по­томність
 
Ім’я моє. За них ко­лись по­том­ки
 
Благословить бу­дуть ме­не, пос­тав­лять
 
В ряді побідників ве­ли­ких, що
 
Помалу, крок за кро­ком, увільня­ли
 
Людей від спо­конвічних пут, від тьми
 
І вар­варст­ва. О, щоб хоч в віщім сні
 
Я міг зир­нуть на ті ча­си, ко­ли
 
Се ви­леліяне ди­тя моє,
 
Сей скарб душі моєї бу­де міг
 
Свобідно, яр­ко в со­няч­но­му світлі
 
Пишатися! Ко­ли у шко­лах діти,
 
На тор­жи­щах до­рослі мужі яв­но,
 
Свобідно змо­жуть пов­то­рять те сло­во!
 
Ох, та да­ле­кий ще, ма­буть, той час!
 
І не Мой­сей я, щоб з верш­ка го­ри
 
Зирнути міг в обіця­ную зем­лю,
 
В кот­ру ве­ду лю­дей, а сам ніко­ли
 
Ввійти не мо­жу. Скорб­на до­ля на­ша,
 
Людей, що прок­ла­да­ють но­вий шлях
 
Будущини, відвічні ска­ли лом­лять,
 
Обалюють відвічнії за­по­ри.
 
Вони зви­чай­но, як Сам­сон той, ги­нуть
 
В мо­мент побіди і не ба­чать навіть
 
Побіди тої. Хрис­то­фор Ко­лумб
 
Вертав в кай­да­нах із Но­во­го світу,
 
Котрий відкрив. Та він ще щас­ливіший
 
Сто раз від ме­не. Він відкрив та­ке,
 
Що міг усім невірним по­ка­за­ти,
 
Чого ніяка зло­ба ні не­на­висть
 
Сховати не мог­ла. А я? Моє
 
Відкриття - пус­то­та, ніщо в тім місці,
 
Де досі всього ба­чи­ли ос­но­ву.
 
Моє відкрит­тя - во­ля і простір,
 
Котрий за­пов­ню­ва­ти тре­ба тру­дом
 
І дослідом століть. Моє відкрит­тя -
 
Се не ме­та, лиш шлях, кот­ро­го краю
 
Не вид­но; не спокій для втом­ле­них,
 
Але тов­чок мо­гу­чий для міцних,
 
Для ру­ху й пос­ту­пу; не певність та
 
Лінива, що ха­пається од­но­го
 
Й ле­жить на тім, не­на­че пес на сіні, -
 
А сумнів, кри­ти­ка і дослід прав­ди,
 
І дум­ка та, шо всеї прав­ди нам,
 
Дрібним ато­мам, не вло­вить ніко­ли.