П'яниця
IV
На другий день, тільки що світ розкрив свої сонні очі, сонечко глянуло з-за гори на розбуджену землю, як під двір до кватирі Івана Микитовича під'їхала невеличка повозочка парою кіньми. На передку сидів парубок у солом'яному брилі, у чорній товстючій сорочці, у вибійчаних штанях, засуканих аж до колін; обличчя, руки й ноги його були чорні, засмалені, закурені, одні очі та зуби біліли-блищали. У задку сидів панич, ще молодий, одягнений по-дорожньому, літня біла одежа паничева припала пилом, а личко молоде й біле горіло від смаги.
Як коні стали, панич устав з повозки й пішов у двір, а парубок, прив'язавши коней до стовпця, поніс за ним невеличкий сак. У дворі на їх кинулася собака, та, видно, приїжджі не були боязкі: панич палицею, а парубок батогом обмахувалися і сміло чимчикували до рундука. На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.
- А чого вам треба? - спитала вона приїжджих.
- Іван Микитович тут на кватирі? - запитав панич.
- Тута, ще сплять.
- Куди ж до його йти? - знову пита панич, зіходячи на рундук і кидаючи цікавий погляд на Наталю.
- Сюди. Тілька кажу, що ще сплять.
- Сплять! - підбираючись під голос Наталі, передражнив панич і ущипнув її за руку. Наталя одмахнулася й трохи не заїхала панича по виду. Від замаху просоння її зразу сплинуло, лице загорілося гнівом і в чорних очах зажевріли скалочки.
- Ось нуте! Так і дам! - скрикнула Наталя, замахуючи кулаком.
Панич того не чув. Він уже побрався у сіни, а разом за ним і парубок з саком.
Іван Микитович ще спав, як панич увійшов у хату й зірвав з його ковдру. Іван Микитович широко розкрив очі.
- Петро! - скрикнув він, схоплюючись. - Де ти взявся?
- Іване? - промовив приїжджий, і кинулись один одного обнімати.
- Сідай же та спочивай, поки я вдягнуся та умиюся, - каже Іван Микитович.
- Та й мені з дороги треба умитися... Ще десь мій машталір з саком.
Панич кинувся до дверей, а парубок у двері.
- Ага, сюди, сюди! Став отут коло печі... Парубок поставив сак і мав був іти.
- Постій, Грицьку. За те, що віз бережно, на тобі на могорич, - промовив панич, даючи парубкові копу з шагом.
- Спасибі вам, - подякував той, низько вклоняючись, і вийшов з хати.
Паничі почали чепуритися, вмиватися та прибиратися. Прибравшись, вони посідали коло столу, зажидаючи самовару, й почали розмову.
Приїжджий був середульший син Ливадного, старший від Івана двома роками. Глянувши разом на обох, не можна б було нізащо назвати їх рідними братами, одного батька, однієї матері. Іван низький, наче сутулий, блідий, сухий, завжди похмурий, задуманий. Петро середнього росту, бравий, широкоплечий, краснощекий, при здоров'ю - воно у його так і грало, - і в постаті вертлявий, і в погляді веселий, і в розмові шпаркий, жартовливий.
- Яким же се ти побитом, брате, завітав у наші краї? - питає Іван Микитович.
- Довга річ, брате, усе розказувати. Приїхав у суд по ділу. Коли виграю, заживемо на всю губу, коли ні, то пропаду, як собака. Діло ведеться за двадцять тисяч, що зазичила у мене одна пані.
- У тебе зазичила? - розкриваючи широко очі запитав Іван Микитович. - Де ж ти взяв таку суму?
- Та вже де не взяв, то моє діло.
- Та як же? Та що ж? Я нічого не второпаю!
- Гм, - мугикнув Петро Микитович і якось сумно спустив голову вниз, - у нас там була одна поміщиця Красовська, удова, не молода вже. Не знаю, чи був у неї коли чоловік, чи не було, бо вона про його ніколи не згадувала, а проте все вдова та й вдова. Так її всі і в місті звали. Завжди, бувало, набере низку паничів та й водиться з ними. Я, ти ж мене знаєш! Зараз одбив від неї всю ту шушваль, що швендяла коло неї та оббивала пороги: все ж, бач, секретар у поліції, молодий і - не взяв мене враг - показніший таки від якого там столоначальника! Одначе я вперед заїхав, почну тобі спочатку. Тільки що ото я приїхав, показався між люди, бачу - удова носила мені бісики очима: то, як сучка після ополоника, засвітить ними, то облизується, немов чого солодкого поїла, то задумається, кусає кінчики пальців, немов тая маленька дитина, то пускає очі під лоб і зітхає глибоко та тяжко... Бачу я те, питаю: що воно за пані? «Вдова, - кажуть, - багачка». Ага! Коли вдова та ще й багачка, треба замотати. Закрутив, знаєш, я уса, ходжу по хаті, носа задравши, тріпну волоссям, поведу розмову звисока, там і зиркну скоса на неї. Вдова моя й рота роззявила та слуха... Одначе, думаю, підожди ще трохи, підстрелю я тебе ще дужче!.. Був бенкет. Я йду, і вона там... Музика грає, молоді крутяться, танцюють, а вдова моя з мене й очей не спускає. Я до неї, запрохую танцювати, пішла відразу. Танцюю, а вона мені голову на плече дожить та скоса поглядає, як не з'їсть очима, та так зітхає! Протанцював я з нею, посадив. Другі підходять, запрохують. «Утомилася», - відказує. Я знову до неї, іде. Еге-е! «Тепера ж, - думаю, - можна й до діла!» Протанцював, посадив і сам сів коло неї та й почав їй бісиків пускати. «Чому ви ніколи до мене не зайдете?» - питає. Ага! «Коли так, - кажу, - то й зайду». На другий день зараз і зайшов та незабаром і зовсім там оселився. Добре мені, як сир у маслі купаюся. Тут тобі, брате, лакеї, слуги, дівчат повен двір... Розкіш, та й годі! За дівчат тільки й сердилася... Не одну, брате, бувало, остриже, дьогтем голову обмаже, на конюшні виб'є та й спроваде на село, а до мене день або два не говорить. Мовчу й я. А потім знову помиримося й знову по-давньому заживемо! Так аж до прошлого року жив. Торік вона повесні поїхала якось на гулянки, на річку. Поїхала та й перекинулася, а холодно ще було... Раз злякалася, а вдруге замочилася, занедужала, злягла. Бачу непереливки: лікарі кажуть - не перенесе... Я до неї. «Невже ви мене, Мар'я Іванівна, забудете? Ви як умрете, то син приїде та й прибере до рук усе». А в неї був син, старший від мене, котрий як раз наїхав, то й її вибив - хвалилася сама - і після того ні разу й звістки не подавав. Вона зітхнула. «Може б, - кажу, - ви поки що хоч вексель дали?» Знову вона зітхнула й заплакала... Я зараз за папір (а в мене вже й папір був наготовлений); настрочив на двадцять тисяч та до неї, несу перо і чорнило. Підписала й не дивилася. Як підписала, я вексель у кишеню та від неї, загуляв собі. А вона щось на третій день і умерла! Як умерла, зараз кинулися все описувати та печатати, а я - вексель: а подавай мені гроші!.. Усі аж руками розвели... «Підлог! підлог!» - закричали. А тут і син приїхав, став предводителя питати... Пішла, брат, перепалка! Мене трохи з служби не кишнули, та, спасибі, справник заступився. Пішло, брат, діло... Виграю - заживу, а ні... Та вже ж: хоч пан, хоч пропав!
Іван Микитович мовчки слухав і сумно поглядав на брата. «Невже він брат мій?» - миготіло у його в думці, і аж мороз пробігав у його поза спиною.
- Що се у тебе за дівчина?.. Вогонь, а не очі! - перебіг Петро Микитович на іншу мову, побачивши, що брат мовчить.
- Дівчина? - спитав понуро Іван Микитович, і серце в його стукнуло. - Яка?
- Тут, у дворі.
- То хазяйська дочка Наталя.
- Що ж ти? - запитав Петро Микитович, засвітивши очима.
Іван Микитович глянув на брата і, мов зляканий, спустив очі.
Серце у його ще дужче застукало, повернулося так болізно.
- Халява ти, як я бачу!.. - скрикнув Петро Микитович. Брат мовчав і тільки зблід на виду.
- Що, у вас рано зіходяться на службу? - знову перемінив Петро Микитович розмову.
- Та так, як і всюди.
Розмова не йшла далі. Іван Микитович ходив по хаті та посвистував. Попивши чай, вийшли разом з дому. Іван Микитович потяг на службу, Петро Микитович по своєму ділу.
Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів: