ДО ЕР. Вибране

  
«Це всього лише світ. Полічити б його по двоє…»
 
 
 
Це всього лише світ. Полічити б його по двоє:
 
Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… Рани
 
Мироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою.
 
Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану…
 
Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їна
 
Із крила серафима, ти мав би про це знати…
 
Я подібна до смерті. Це значить, я знов повинна
 
Забувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати…
 
 
  
«Традиція усмішок. Етика блудних сердець…»
 
 
 
Традиція усмішок. Етика блудних сердець…
 
Цей день — Магдалині… Бо що вона має віднині?
 
Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині?
 
Чи спогад у серці, немов на шляху камінець?
 
Чи захист від вітру? Чи віру — тяжку і страшну?
 
Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю?
 
Цей день — Магдалині… Їй душу посаджено скраю:
 
Творець паліндромів відкриє її глибину.
 
А тінь, як блудниця. А жінка — свята і крихка.
 
А вилиці — срібні від сліз і від кіс, що втирали
 
Не ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'ятала
 
Не вічна душа, а холодна від втоми рука…
 
Кого ти любила? Та ж Бог був убогий, як бог.
 
Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних.
 
Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладних
 
За двох помолитись — і вмерти також за обох…
 
 
  
«Нам важко так не вірити, а знати…»
 
 
 
Нам важко так не вірити, а знати,
 
Що є озера, із яких ми люди,
 
Що ріки є, де мусимо втрачати,
 
Що є душа, а іншої не буде.
 
Йдуть човники від Бога і до раю
 
З рибалками і снастю, повні риби.
 
Назви мені усе, чого не маю,
 
І розкажи, чого ми не змогли би.
 
На цій землі, яка горить і тане,
 
Пропалена зорею у зеніті.
 
Ми — в човниках приречені прочани,
 
Упіймані у власні Божі сіті.
 
 
  
«Жалобна пісня ангелів. Слова…»
 
 
 
Жалобна пісня ангелів. Слова
 
Тривають вічно, холодно і тяжко.
 
Планету-крихту вергає мурашка,
 
Якій на серці сонце спочива.
 
Гарячий обрій. Хто його зірки?
 
Хламида часу ветха і дурманна.
 
Мурашці відчиняється нірвана,
 
Неначе брама в простір навпаки.
 
 
  
«Піт ритуалів. Простір як розсадник…»
 
 
 
Піт ритуалів. Простір як розсадник
 
Добра і зла — та світла і пітьми.
 
Ти капельмейстер примхи, розпорядник
 
Початків літа, залишків зими.
 
Прости мені, що сина не народжу,
 
Бо вже мені печалі не стає.
 
Я маю душу, ніби сутінь Божу,
 
Яка — неісходиме і моє.
 
 
  
«Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»
 
 
 
Не маєш мови. Ніч тебе знесилить,
 
Знеславивши слідами на піску.
 
Лаковані сувої снів і милиць
 
Відлунюють зозулиним ку-ку.
 
Від погляду до смерті — ангел тільки,
 
Якому не сповідано душі.
 
І кровоточать ясна від горілки
 
В прозорі ненаписані вірші.
 
 
  
«Запротореність ангела в світ — і минання зерна…»
 
 
 
Запротореність ангела в світ — і минання зерна.
 
Гострий смак у причасного хліба й причасної крові.
 
Алегорія віри — у вимірах хвої. Війна
 
За ковчег новосвітній з трухою хреста без любові.
 
Зоовидива й зорі. І небом проходять полки.
 
Всі народи позначені знаками днів і вибоїн.
 
Храм паломників босих — у пальмовім вітті. Гілки —
 
Знак печаті печалі, де ворог — поет, а не воїн.
 
Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф.
 
Проростання вологе — назовсім, і щоб не вертати.
 
Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє.
 
Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати.
 
 
  
«Я з ковчегу, де Ной заблукав…»
 
 
 
Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ:
 
Надто слизько ішлося — і надто боявся води.
 
Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш.
 
Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди.
 
Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх.
 
Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем.
 
Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник.
 
Цей потоп — по мені. Як молебен, я йду за дощем.
 
 
  
«Всього лиш квіти, і всього лиш з тих…»
 
 
 
Всього лиш квіти, і всього лиш з тих,
 
Які не вміють відцвітати вільно…
 
Я дика пустка, і мені не вільно
 
Дізнатися про те, що ти не встиг 
 
Мене впізнати і мене знайти.
 
Із жовтих руж злітатиме позлітка.
 
Візьму тебе за істинного свідка,
 
Бо тільки ти існуєш, тільки ти.
 
 
  
«Чорний вік одноденки: прийняти, пройти…»
 
 
 
Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити.
 
Голе горло могили життя оспівати не зможе.
 
Я приходжу до тебе — ще дівчинка: коси і квіти.
 
Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже!
 
 
  
«Чи той Коран — так само як кора?..»
 
 
 
Чи той Коран — так само як кора?
 
Чи та кора — так само наче рана?
 
Іду до тебе наче хтось з пра-пра…
 
Душа тонка. Земля — обітована.
 
Увечері затягнуться піском
 
Сліди спасенних з ликами солдатів.
 
Дотліє вітер. Полум'я стрибком
 
Наздожене вмираючих по страті.
 
То буря світу, то її прибій
 
Ридає вслід за Сином Чоловічим.
 
Я вийду із вогню. Ти будеш мій.
 
Ми надто голі — і прикритись нічим
 
В примиренні з собою. Я чи ти
 
Врятовані у Господа? Чи, може,
 
Оті піски, що бачили хрести,
 
Запам'ятали одкровення Боже?