ДО ЕР. Вибране

  
«Зламався світ об серце: не люби…»
 
 
 
Зламався світ об серце: не люби.
 
Я витримаю, я, здається, сильна.
 
Стоять обійми Божі, як горби, —
 
Важкі й далекі. Туга божевільна,
 
Мов спека, тиха. Дихає гроза.
 
Збирається на блискавку із градом.
 
Мені крізь око падає сльоза.
 
Останнє гасне яблуко над садом.
 
І все нараз здається не моїм:
 
Рука ламає вечора галузки.
 
Стемніле небо розбиває грім,
 
Як плесо і як дзеркало, — на друзки.
 
 
  
«Я смертниця міста, в якому бракує тебе…»
 
 
 
Я смертниця міста, в якому бракує тебе.
 
Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах
 
Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла
 
В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе.
 
Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот,
 
Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний…
 
Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний
 
Приречено-чистий, як проклятий Богом народ.
 
 
  
«Сухі монастирі порожніх гнізд…»
 
 
 
Сухі монастирі порожніх гнізд
 
Були як зорі, скинуті із неба.
 
Тривав великий журавлиний піст —
 
І наставала радості потреба.
 
Ти міг лиш чути — бачити не міг:
 
Монахи з протрухлявілих шпаківень
 
Молились, щоби випав перший сніг
 
У ніч, коли озветься сьомий півень.
 
 
  
«Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…»
 
 
 
Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами.
 
Тремтить повіка, вперта в забуття.
 
Далекий простір вистраждано снами —
 
На все життя, і знов — на все життя.
 
Насни мене, як звершене в безодні.
 
Моя любов — немов земна трава:
 
Розтоптана і скошена сьогодні,
 
Вона на віки вічні ожива.
 
 
  
«Прийшов, побачив, переміг, знесилів…»
 
 
 
Прийшов, побачив, переміг, знесилів
 
Від спогаду, від того, що забув.
 
Нашарування тіней у берилі —
 
Як несвободи тектонічний зсув…
 
Люблю тебе, бо ти мені нізвідки.
 
Люблю тебе, бо ти мені весь час.
 
І босі ноги — порожнечі свідки —
 
Стають як крила ангелів для нас.
 
 
  
«Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»
 
 
 
Яструбине вино, яструбине крило для Марії.
 
Відгадати б загадки, промовлені тричі по три.
 
Хижий звір Одкровення із темного боку надії
 
Щирить око, як пащу, в яку западають вітри.
 
Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне.
 
Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив.
 
Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене,
 
Серед світу у травні? Колись ти мені говорив
 
Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі.
 
Пасувало б забути, та нині й загадки не ті.
 
Яструбине вино для Марії — від долі до долі.
 
Яструбине вино — як причастя святе во Христі.
 
 
  
«Заподію випите вино…»
 
 
 
Заподію випите вино.
 
Смуток передчасний заподію.
 
Буду жити — і побачу дно,
 
І назву розплатою надію.
 
Вечір віри. Грона молитов.
 
Закапелки простору без віна.
 
Ти мені один, немов любов,
 
Все іще бездонний, середина
 
Пам'яті, занурена у все.
 
Тільки вечір — довший, аніж сміла.
 
Вічність дому Божого спасе
 
Все, без чого мова зрозуміла.
 
 
  
«Зітни мене стеблом — і кинь на брук…»
 
 
 
Зітни мене стеблом — і кинь на брук,
 
Собі під ноги, душу розтоптавши,
 
І не бери розтоптане до рук,
 
Бо ми в Апокаліпсисі — назавше…
 
Назавше меч, що пам'ять розітне,
 
Назавше лев, зачинений у грудях.
 
Спізнай раптово, опануй мене,
 
Стократ до того перебувши в людях,
 
Бо іншою не стануся: вода
 
Буває різна, та спочатку — чиста.
 
…Із кожним роком глибшає хода —
 
І тяжче усміхається Пречиста…
 
 
  
«Історія вбивць — як остання межа неприбулих…»
 
 
 
Історія вбивць — як остання межа неприбулих
 
Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок.
 
Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі,
 
А куля під осінь суха, як кленовий листок.
 
Іронія кривди: померлі лишаються вдома.
 
Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину.
 
Зачинено двері, і полум'я зводить судома,
 
А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну.
 
Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти,
 
Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган.
 
Самотня собі, я для себе і батько, і мати,
 
Осіння бджола і холодний від поту туман.
 
Знівечила відстань, тож маю молитися Богу.
 
Підніжжя його не витримує відбитків ніг.
 
Самотня і вся, не залишу для себе нічого,
 
Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг.
 
Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже,
 
Підійду впритул — і побачу політ кажана.
 
Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже…
 
Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.
 
 
  
«Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»
 
 
 
Не смертні ми. Кому потрібна смерть,
 
Яка й невмерлим висисає душу?
 
Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу
 
Вціліти, як шалена круговерть,
 
Мов океан, підхопить, понесе
 
Наш утлий човник в безвісті творіння…
 
Не смертні ми. Тож пустимо коріння.
 
І прийдуть сни. І матимемо все.