ДО ЕР. Вибране

  
«Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє…»
 
 
 
Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє.
 
Цілунки твої — ніби скоса, сутулю плече.
 
Твій погляд лягає на груди, надсадно пече,
 
Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє.
 
Між нами лиш аркуш паперу — вологу вбере.
 
Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк.
 
А простір — не просто повітря, а вигнута призма,
 
Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев.
 
 
  
«Периметром неба — холодні свинцеві дахи…»
 
 
 
Периметром неба — холодні свинцеві дахи,
 
Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні
 
Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні —
 
І вчиш розуміти, куди відлітають птахи.
 
Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань.
 
Пронизливий страх відвикання від Бога і болю.
 
Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою…
 
Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань.
 
 
  
«Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»
 
 
 
Лікуєшся способом жити, аж серце пече,
 
Упавши, як храми у хмари, у води потоку,
 
Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку.
 
На горлі — по шию. І пошепки, і по плече.
 
Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген,
 
Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане,
 
Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани,
 
Як зламаний обрій — до чорної книги легень.
 
 
  
«Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»
 
 
 
Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує.
 
Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє.
 
Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую,
 
Я знову — існую: повітря мені не стає.
 
Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів…
 
З весною почнеться епоха дощів-кровотеч…
 
З надрізів березам викапують — соки чи сльози? —
 
Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч?
 
Відламана гілка біліє оголеним тілом.
 
Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу…
 
Над ранок обличчя від попелу робиться білим,
 
Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу…
 
 
  
«Не любити — не бути, бо сказано: не убий…»
 
 
 
Не любити — не бути, бо сказано: не убий.
 
Нам з тобою мій страх на початку буває іншим.
 
Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій,
 
Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник.
 
Я належу тобі, як належить росі земля.
 
Як дитя не належить ні матері, ані Богу.
 
Те, що маю в собі, те, без чого не буду я,
 
Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.
 
 
  
«Після смерті важчає утричі…»
 
 
 
Після смерті важчає утричі
 
Кожне слово у моїх руках.
 
І темніють очі на обличчі,
 
І біліють вишні по снігах.
 
І стає дорогою прожите,
 
Поки непрожите настає.
 
І лягають, мов хрести на квіти,
 
Два зітхання — наше і твоє.
 
 
  
«Не знаю, як нас звати, як нас звати…»
 
 
 
Не знаю, як нас звати, як нас звати,
 
Коли в мені вишіптується Бог.
 
Печаль не має імені чи дати.
 
Усе воздається. Двічі. За обох.
 
За кожне слово. За неслово кожне.
 
За все, чого не сталося. За світ.
 
За те, що у мені моє тривожне —
 
Несповідимі мед, вогонь і лід.
 
 
  
«Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…»
 
 
 
Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові
 
Ворушиться під серцем і ляка.
 
Рука холодна в смерті. А в любові
 
Караюча здригається рука?
 
Всевірую — і знаю, що не можу
 
Любити не словами молитов.
 
Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим,
 
Який — ціна за мову і любов.
 
 
  
«Валькирії в альковах, звуки снів…»
 
 
 
Валькирії в альковах, звуки снів
 
Сандалового дерева над ложем…
 
Ти був одним із тих, хто не зумів
 
В мені затамувати перше — боже…
 
Ти був із тих, хто не подав руки,
 
Післяпроживши в дивному шалене.
 
Стояла в майже білому, шовки
 
Текли по жилах, вислизнувши з вени.
 
 
  
«Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»
 
 
 
Ця майже пристрасть не зашкодить тиші.
 
Я жінка ночі, а тому не сплю.
 
Стримлять із горла недожиті вірші,
 
Що їх усі, прокинувшись, спалю.
 
Повір спочатку — я тобі боліла.
 
Повір наприкінці — і засвіти
 
Моє занадто паперове тіло,
 
Хоч вогнища розпалюєш не ти…
 
 
  
«Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»
 
 
 
Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…
 
Загусла застиглість очей і незнайденість суті…
 
Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем,
 
До щему — з питанням: зректися? чекати? бути?
 
Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав.
 
Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах.
 
Хіба перед смертю торкнуся твого плеча —
 
Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.
 
 
  
«Щось розділяє нас. Невже любов?..»
 
 
 
Щось розділяє нас. Невже любов?
 
Ота моя, для тебе завелика?
 
Тож я страждаю мовчки — недоріка —
 
З губи солону злизуючи кров.
 
Тоненький контур смутку, несльота.
 
Трамвай відміряв такти — і поїхав.
 
Лишилась осінь — трепетна і тиха,
 
Вона й мене сховає, золота…