ДО ЕР. Вибране

  
«Моя молитва, мов коса до пояса…»
 
 
 
Моя молитва, мов коса до пояса,
 
Розплетена і вмочена в росу.
 
Ще надто рано, ще не маю голосу,
 
Ще, наче сонце, на плечах несу
 
Тяжку, як вічність, золотисту голову,
 
І надить сон мене на манівці…
 
Сльоза ув оці закипає оловом —
 
І застигає каменем в руці…
 
 
  
«Закаменію. Це не любов — цемент…»
 
 
 
Закаменію. Це не любов — цемент.
 
Сік мезозою буде мені ячати.
 
І розірветься сон, і прокинусь вщент —
 
Біла й невинна, ніби душа зайчати.
 
Буду тремтіти сіро. Згризу стебло
 
Зимних твоїх обіймів, яких немає.
 
І усвідомлю нас як добро і зло.
 
Це не любов, а камінь. І вже світає…
 
 
  
«Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!..»
 
 
 
Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!
 
Відчини позостале, хай стану для Тебе водою,
 
Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав,
 
І в отої роси, що горить під зорею отою.
 
Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине:
 
Так накульгує серце, що важко ступати на ногу.
 
Тож помилуй мене (я воістину знала земне) —
 
І даруй мені смерть і мою попередню дорогу.
 
 
  
«Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…»
 
 
 
Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней,
 
Хай холоне вода, не розлита Богом в озера.
 
Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, —
 
Salva venia dixi et animam meat terra.
 
Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми.
 
Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате.
 
Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми.
 
Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти?
 
 
  
«Як впізнати тебе серед каменів цих…»
 
 
 
Як впізнати тебе серед каменів цих,
 
Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?
 
Предковічні слова — у пісках золотих,
 
І у тій, що у тілі Адамовім, глині.
 
Я кохаю тебе. Я минаю тобі.
 
Я старіюся тихо, поволі, дитячо.
 
І каміння, як крила на спинах горбів,
 
Розбруньковує душу свою янголячу.
 
 
  
«Занадто вечір в скронях стугонить…»
 
 
 
Занадто вечір в скронях стугонить,
 
Занадто серце б'ється, бо навіщо
 
Втікач у небо розбиває днища
 
Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить
 
Настане інший вечір. Знов і знов
 
Повторюється час і сила страти.
 
І я, іще не навчена питати,
 
Молю у Бога, що таке любов.
 
 
  
«Йдучи за сонцем і супроти зір…»
 
 
 
Йдучи за сонцем і супроти зір,
 
Жируючи за табуном на паші,
 
Німіє звір, бо розуміє звір,
 
Що кожна кров спіткає душі наші.
 
Вогнями в ніч вгризаються міста,
 
Спустошені прибулими знізвідки.
 
Їх кінцесвітні спрага й нагота
 
Є одкровенням про пришестя Свідка.
 
 
  
«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»
 
 
 
Ріки течуть роками, в водах умивши руки.
 
Камінь якогось бога, сила котрогось права.
 
Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,
 
Горло перетискає мертва вода, як слава.
 
Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.
 
Спроба втекти від себе: що там за самотою?
 
Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:
 
Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.
 
 
  
«Смерть настає. Земля стає важкою…»
 
 
 
Смерть настає. Земля стає важкою
 
І тоншає, і тане на руці.
 
Побудь зі мною, перебудь зі мною
 
Моє вмерзання в мох і в камінці.
 
Люблю тебе — чим далі то до скону,
 
Але ж і в смерті щось всепромине.
 
Забудь, як віддаровану ікону,
 
Тобі з тобою втрачену мене…
 
 
  
«Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»
 
 
 
Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.
 
Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур.
 
Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?
 
Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо.
 
Нависли хрести над часом. Буває й гірше.
 
Жилося по-людськи — і легко було вмирати.
 
По метру на брата (рядки безконечних віршів).
 
Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.
 
Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.
 
Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.
 
Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.
 
Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.
 
 
  
«Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»
 
 
 
Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,
 
Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,
 
Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,
 
Та бракує йому розуміння останнього кроку.
 
Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.
 
Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.
 
Я приходжу сюди після кожної першої страти.
 
Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.
 
 
  
«Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»
 
 
 
Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші,
 
На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.
 
Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші —
 
Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,
 
Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні,
 
Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні…
 
Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні
 
І знеможені болем, який починається в лоні.
 
Нахились над водою — і зможеш побачити небо,
 
У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.
 
Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.
 
Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.