ДО ЕР. Вибране

  
«І рай, і яр, а яром — вододіл…»
 
 
 
І рай, і яр, а яром — вододіл
 
Людських надій і небуття земного.
 
Усі слова збуваються тоді,
 
Коли я воду п'ю з долоні Бога.
 
…І вічна смерть, бо смерті в тім нема,
 
Стає життям, бо іншає надія.
 
Люблю тебе. Твоя. Така сама.
 
І воду п'ю — з долоні, як тоді, я…
 
 
  
«Я ще — мов глина Божа, ще м'яка…»
 
 
 
Я ще — мов глина Божа, ще м'яка,
 
Не діткнута вогнем ані рукою.
 
Ген вітер крутить душу вітряка,
 
Ген — яблука із яблуні юрбою
 
Зібралися на прощу. Гусне сік,
 
І пахне сонце воском замеділим.
 
Приблудний джміль, як божий чоловік,
 
Коло порогу нудить світом білим…
 
 
  
«Ми надто злі і надто нетерплячі…»
 
 
 
Ми надто злі і надто нетерплячі
 
Рибалки слів (який прозорий ятір).
 
Мовчу до тебе, як дитина плаче,
 
Щоразу озираючись на матір.
 
А в восьмий день від сотворіння сутей
 
Прийду до тебе Євою у сіті,
 
Щоб диким диким яблуком забути —
 
І знову розчинитися у світі.
 
 
  
«Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні…»
 
 
 
Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні.
 
Праобитель смеркання тонка — чи ж забути той смак?
 
Бог Адама створив помилково, напевне, у грудні,
 
І навчив умирати, і спати в могилі навзнак…
 
Знову стану ясою — тонким покривалом без тіней,
 
Знову стану землею, спіткавши її у кінці…
 
Прохолодна вода — у найдальшому кутику сіней,
 
Як холодна долоня на злому від втоми лиці.
 
 
  
«Заповзає вуж в своє обійстя…»
 
 
 
Заповзає вуж в своє обійстя…
 
Де тут Єва? Де її повісма?
 
Ти не бійся, дівчинко, не бійся:
 
Не знайду тебе, тому й не візьму.
 
Суєта достукалась у двері.
 
З висоти ввижається дорога…
 
Всі дванадцять з Тайної Вечері
 
Замовкають, слухаючи Бога.
 
Де ж той ключ, який замок відчинить?
 
Де ж той дим, який проріже душу?..
 
Підпираю істину плечима,
 
Наче риба, кинута на сушу…
 
 
  
«Несите світання вихоплює сонце зі сходу…»
 
 
 
Несите світання вихоплює сонце зі сходу,
 
Печаль — як печаль, непокірно печуть солов'ї…
 
Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду
 
Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її…
 
Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти.
 
Я Єва, я Єва… По всьому — я смертна, я є…
 
Я жінка, а отже, я буду любити і гріти
 
В пекучому лоні загублене сім'я твоє…
 
 
  
«Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»
 
 
 
Нагою приишла я у світ і нагою піду.
 
Оголено все — від душі і до кошичків квітів.
 
Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі
 
Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду.
 
Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне.
 
У кожному дюймі скорботи — колючки і жала.
 
Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала,
 
А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.
 
 
  
«Наш страх, немов химерний шовкопряд…»
 
 
 
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
 
Обплутаний минулим і прийдешнім,
 
Шурхоче снами. Спорожнілий сад
 
Наповнений тривогою черешні.
 
Там брость, чи парость, чи роса з судин —
 
Розмочить глину, виліпить склепіння.
 
Слина — як лезо. Перехресний дзвін
 
Наповнює галактику тремтінням.
 
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
 
Що крила розпросторює надвечір.
 
Ми заблукали, і нема назад
 
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
 
 
  
«Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»
 
 
 
Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки,
 
Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси.
 
І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки —
 
Що уплетена серцем в таємні твої голоси.
 
Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий,
 
Мов земля, із якої проміння уранці росте.
 
Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих,
 
Здатних привідчинити вмирання своє густе.
 
 
  
«А мох у фортечних садах був колючим…»
 
 
 
А мох у фортечних садах був колючим —
 
Колючим, холодним, далеким, вологим.
 
Стріляючи в небо, ти в ангела влучив —
 
і ангел тобі покотився у ноги.
 
І многе знання, і немногі із тихих —
 
Як яблука, зважені золотом й віком.
 
Усе, що ти маєш, — цілунок і видих,
 
І надто коротке життя чоловіка.
 
 
  
«Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»
 
 
 
Чистота замовкання заклякне і стане камінням,
 
Борозною і далі, росою, покотиться в ніч.
 
Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння?
 
А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич.
 
Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу.
 
Перемога молитви, аж слово у душу впаде.
 
Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи,
 
Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде.
 
Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату,
 
Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання?
 
Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату,
 
Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.