ДО ЕР. Вибране

  
«Гріхи повернень — сплачені — збагнути…»
 
 
 
Гріхи повернень — сплачені — збагнути
 
Дано не нам, а тим, хто з-поза нас…
 
Іде повільно, щоб тягар відчути,
 
Живою плоттю виміряний час…
 
Ця крутизна гори перед горою —
 
Життя чи віра, істина чи смерть?
 
Ковчег ще Ноїв, та бракує Ною
 
Смирення перетнути круговерть.
 
В скорботі нерозпізнана дорога,
 
Бо що є біль? І що — його печать,
 
Коли дванадцять, слухаючи Бога,
 
Лише мовчать?.. І не вони мовчать…
 
 
  
«Дно клепсидри — дзеркалом потопу…»
 
 
 
Дно клепсидри — дзеркалом потопу:
 
Вилиті на голову піски.
 
Щось солодке, ніби запах кропу,
 
Лиже вітер мертвому з руки.
 
 
  
«Я ризикую знов не мати ран…»
 
 
 
Я ризикую знов не мати ран:
 
Півперемоги вихолощу болем.
 
Іде у чорну пустку караван
 
Услід за богом-перекотиполем.
 
Пустеля — світ, що не іме води,
 
Хіба що кров, солодку, наче вина.
 
Приймеш дари — й повернешся сюди,
 
Бо в радості — поразки половина.
 
Могил не буде, як не буде сліз:
 
Гірчичне зерня — мов Сізіфів камінь…
 
Погонич, осягнувши скрип коліс,
 
Спіткнеться об піщину під ногами.
 
 
  
«Я — мов камінь, закопаний в землю промерзлу…»
 
 
 
Я — мов камінь, закопании в землю промерзлу, під наст, —
 
З тих фортечних, які запеклися, вмуровані в мури.
 
Якось сталося так, що не стало не страчених нас.
 
Кров на скронях лишилась і пам'ять — солоне і буре.
 
Тільки час уцілів. Не загинув. Не канув. Не зник.
 
Не вписався в минання історій, у скрипти й аннали.
 
Вічний шибеник йде — і показує чорний язик
 
Всім, кого не скарали на смерть. Всім, кого не сказали.
 
 
  
«Для цієї любові без правил немає бійців…»
 
 
 
Для цієї любові без правил немає бійців.
 
Кінь не мусить сконати — він може лишитися паном.
 
Я не вийму меча, бо тримаю у чистій руці
 
Нерозпрямлений постріл — шістнадцяту суру Корану.
 
Ми програємо вдвох. Ми язичники ніби боги.
 
В нас молитви без слів. Бо тривалі хіба ритуали.
 
Ти без мене — усе. Та у тебе не стане снаги
 
Стати першим із тих, що найлегше мене забували…
 
Я занадто з тобою. Я крона твоїх ясенів.
 
І над нами не кара, а луг, перевернутий в небо.
 
Я кохаю тебе. Але в мене не буде синів.
 
Я без права на голос. А голос — без права на тебе.
 
 
  
«Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати…»
 
 
 
Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати.
 
Свіжосмолені днища надійні, аби лиш не буря.
 
Я хотіла сказати… Та ні, я хотіла спитати…
 
Я хотіла забути — і я уже майже забула…
 
Ти далеко у морі — і так воно, певно, найкраще.
 
Ти далеко, як сонце, — світилом примхливим осіннім.
 
Я чекала на тебе… Тепер мені легше — чи важче —
 
Забувати тебе, зберігаючи контури тіні…
 
Чи повіриш мені — хоч приблизно, хоч майже приблизно?
 
Не сурми мені з сурем, мій милий, мій дивний, мій любий…
 
При хатинах рибалок вітри напинають білизну —
 
І шепочуть молитву солоні від сили губи…
 
 
  
«Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь…»
 
 
 
Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь
 
У пущу мряки, де принишклі клени 
 
Здичавілі й голодні, бо від мене
 
Усі втікають в темряву. Лиш мільдь [так в оригіналі. — Прим. верстальника]
 
Згризає з тіла молодість, і ще
 
Оті долоні, і зернята маку
 
3 моїх очей — і в осінь, вже ніяку,
 
Викришується маковим дощем.
 
Не їдь від мене. Фатум — то вода
 
На тілі перелесника. Я знаю
 
Про тебе майже все. І я чекаю —
 
Вже нетутешня і немолода.
 
 
  
«До сволоків причеплені вінки…»
 
 
 
До сволоків причеплені вінки
 
На зашморги дівчатам. Надто пізно
 
Чи надто рано: полум'я і тризни
 
Заступлять віру в Бога, і полки
 
Захисників фортеці та вітчизни
 
Відчують абсолютне і приблизне
 
Вселенське зло, і проростуть кістки…
 
Хтось все збагне, а хтось не захолоне,
 
І виїсть очі звістка, і з ікони
 
Дивитиметься жінка на піски…
 
 
  
«Він умирав її. А я тебе чекаю…»
 
 
 
Він умирав її. А я тебе чекаю.
 
Це тяжче, аніж смерть, бо смерть — то тільки сон.
 
За колами вогню — останнє коло раю.
 
Будь радісний мені. Будь світлий, як Ясон.
 
Години — то вода, укинута у море,
 
По білому піску розсипані, як сіль.
 
Він умирав її — і так, як ти говориш,
 
Я дихаю тебе, бо то уже не біль.
 
 
  
«В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші…»
 
 
 
В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші,
 
Що й жили деревам помліли від тої натуги…
 
Ясоне, Ясоне, усе, що ти маєш, полишиш.
 
Ясоне, Ясоне, помреш — як не першим, то другим.
 
Що й руно — як рана. Що й рана — щоразу Медея.
 
Медами, медами між яблук достигла отрута…
 
Чатуєш і мариш, що виліпиш військо із глею…
 
Забути б — і все… Але що тобі легше забути?
 
 
  
«Я заночую тут. Хай буде мідь…»
 
 
 
Я заночую тут. Хай буде мідь
 
Моєї учти свіжою і злою.
 
То гекатомба відчаю: не їдь,
 
Бо вже не встигнеш зруйнувати Трою…
 
Ти зайвий їй, наллю тобі вина,
 
Доливши вод у відсвіти багряні.
 
Ген місяця високий сатана
 
Стоїть пекучим сторожем при рані.
 
Женуть отари мокрі пастухи
 
(Де той філософ? Де його погоня?)
 
Розмова наша довга, мов шляхи,
 
Що їх долають вершники на конях.
 
Ти ж, розпізнавши келихи причин,
 
Доп'єш спочатку трохи недопитий.
 
Прошу тебе, будь вічним і мовчи,
 
Щоб я також не сміла говорити.
 
Ти мало спав, ти вірив на ходу
 
В причини снів. Ми будемо відверті
 
І майже щирі: я тобі знайду
 
Чотири слова для своєї смерті.