Проблема хліба

Вона поцiлувала мене в чоло, далi — в щоку, потiм просто в губи, й уже не раз. Я не пручався. Я розумiв, що за пирiжечки треба платити, й тiльки радiв, що плачу такими дешевими грiшми.
Пiшов я вiд неї на ранок. Все було розв'язано: я житиму в неї нiби небiж. О, поки вона здорова, я не матиму про що турбуватися! Менi все буде — i їжа смачна, й одежа, й питво. Так казала вона, тиснувшись до мене.
Було холодно, i я не шкодував, що взяв пальто. Я йшов бадьоро, повний сили, хоч менi ще не вiрилось, що таке щастя вiдчинило менi браму.
"Як гарно, — гадав я, — що ми, люди, такi рiзнi, що один з нас потребує зовсiм iншого, нiж другий. Те, що для одного — завалящий крам, для другого — велика цiннiсть".
Менi не хотiлося спати. Вдома я вiдчинив вiкно й довго стояв бiля нього. Надворi вогкий осiннiй ранок, i далечiнь завезлася туманом. Тихо. Дерева стоять похнюпившись, i чути, як падають їхнi сльози на землю. Вони плачуть, бо йде зима; бгається їхня душа й ховається десь глибоко вiд морозiв. Плаче природа, й туманом повстають її сльози над землею.
Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взимку, як улiтку, ще навiть радiючи з рiзноманiтностi. Ми пiдемо в театри, в гостi, а тут мерзнутиме трава пiд снiгом i спиняться рiчки. От i я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, i в твоїх сльозах є хоч одна й за мою зраду.
Воно почалося, нове життя! Яка радiсть, який спокiй! Шлунок задоволено, i моя душа шугає над свiтом, як духотворець.
Тепер я бiльше нiж коли дивуюся з неспритностi й неталановитостi жiнок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували. Протягом столiть жiнка була в такому становищi, як я тепер, — на утриманнi, — мала змогу не турбуватися про хлiб — i куди вона повернула свiй дух? Чи пiднесла вона свою душу на височiнь? Чи утворила вона хоч що-небудь?
Леле! Вона була тiльки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рiвноправностi. Я маю жаль до жiнок — вони нещаснi: те, до чого їм треба було б iти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловiк давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов!
Я почуваю себе, мов немовлятко в колисцi, я нiби ссу великi груди iснування. Мене колише життя, що я бачу, i його гармидер спiває менi пiсню. Я нiби стою на височезнiй горi, й бiля нiг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, i я можу обняти його, як брата.
Я споглядаю сам себе. Там, на базарi, де моя подруга продає пирiжки, — сварка, лайка, заздрiсть, брехня, — а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєнiй землi... Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотнi, пишно-холоднi квiтки, i вдивляємось у самих себе, як у безодню свiтла i тiнi.
Уже вечiр. 
I в менi сутенiє, скрiзь запалюються живi вогнi, мов свiтляки серед лiсу. То — спогади.
Я люблю цей час, коли душа моя, мов усiма забута бабуся, розкладає свої довгi пасьянси з запилених карт. I тимчасом як удень здається, що не маєш минулого, ввечерi певний, що майбутнє не iснує. Нiби стежку, що нею йшов був, уже скiнчено, й ти сiв спочивати пiд тiнявим деревом i не маєш уже куди йти. Тодi береш книгу власного життя й поволi перегортаєш її сторiнки. I щораз робиш це, нiби востаннє, i прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.
Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дiвчата, що я їх був кохав. Я здiймаю капелюха: прощайте! Ви несли менi радощi й болi, але я дякую вам за те, що ви були.
Я перегортаю сторiнки минулого, i на душу менi ллється тепла вода. А душа моя прибирається в бiле й збирається на похiд по всесвiту, щоб бачити все й усе вмiстити.
Сум кладе менi на обличчя м'якi пучки. Хай же напахчить вiн мене, хай омиюся в ньому з насолодою, як мандрiвець в оазi серед пустелi!
Бо то сум веде душу в безкрає!
1922