Дурниця
- Де ж ви заховали? - питаю його.
- Та встромив у стріху в повітці, - одказав він. - А тепер обшарив усю стріху, - немає!
- Чого ви у стрісі шукали? - спитав його Омелько. - Може книжечки якої?
- А що? - боязко попитався Пищимуха.
- Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! - випалив Омелько. - «Отой, - каже, - гість чогось за повітку ходив. Треба, - каже, - піти довідатись, чи не переховував чого?».
- Ну? - ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.
- Як звернувся стражник, - повідав далі Омелько, - то й каже: «Думав, - каже, - бонба або рушниця, а воно - книжечка якась. Треба, - каже, - подивитись, що воно таке». Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. «Писано, - каже, - як слід, а виходить - якісь теревені по-мужичому».
- Та й де ж він дів ту книжечку? - попитався уже я.
- Де ж він дів? Даваймо, - каже, - порвемо на цигарки!
- Що ж, і порвали? - злякано скрикнув Пищимуха.
- До канцура рознесли! - спокійно одказав Омелько. - Тому - листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.
І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.
Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій - до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!
- Чи ти, - кажу Омелькові, - знаєш, що се таке? Хто се писав?
А почім же я знаю? - одказує Омелько.
- Се, - кажу йому, вказуючи на Пищимуху, - он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили? - докірливо вичитую Омелькові.
- Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували! - скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...
Омелько здвигнув плечима і промовив:
- Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: «Я думав, - каже, - що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно - дурниця!..». Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає! - додав нам Омелько.
Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.