Блакитна Дитина

Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до берега, підходять до мене.
— Буде ж тобі!
— Його треба випрати...
— Де?
— У струмкові.
— Дурний! Хіба ж у воді одпереш!
— А в чому?
— У гасові!
— Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше...
Потім Микола каже:
— Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:
— Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити...
— Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!
Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде...
— Знаєш, мамо, — сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!
  * * *  
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
 fb2edit 0.0.8    2014-08-18 11:48:49