Мотря

На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох-рох-рох». Рот йому лиже.
Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.
Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:
— Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі.
 
 
Криця не лошиця, кремень не кобила,
 
Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.
 
 
Кобила паде і він з нею:
 
 
Пху, побила б тебе лихая година,
 
Пре-пре-прекаторжного батька скотина!
 
Щоб тобі ні стригло, ні брило,
 
Щоб тебе на світі не було,
 
Один в роті зуб держався,
 
Да й той тепер у снігу зістався.
 
 
Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою:
— До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає.
Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.
Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.
Жінка, (питається його):
 
 
Чом, цигане, не ореш?
 
 
А він:
 
 
Бо не маю плужка,
 
Тільки в мене пояс є,
 
За поясом пужка.
 
Чом, циганко, не прядеш?
 
Бо не вмію прясти;
 
 
Циганка:
 
 
Із-за гаю виглядаю,
 
Щоб сорочку вкрасти.
 
 
Циган:
 
 
Ходім, стара,
 
До шатра,
 
Фун-фун-фунфора,
 
Проживем без хати.
 
 
Танцюючи виходять. Входить шляхтич:
Шляхтич:
 
 
А цо, панове?
 
Я із дзяда, із прадзяда
 
Уродзони єстем шляхціц.
 
Билем ве Львове,
 
Билем в Кракове,
 
Билем в Кійове,
 
А тераз єстем
 
У ясновельможного пана
 
Гетмана,
 
Ктурему до нуг падам,
 
Жиче здровя і на многая літа!
 
 
Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):
 
 
А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!
 
 
Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:
Шляхтич:
 
 
Цо ти, едукована кобіто, мувіш?
 
Як Бога кохам,
 
Я сам тшидзесцє козакуф забіє.
 
 
А між тим за сценою чути спів «Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні…»
Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.
Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!
 
 
Коли траплялось кому у степах бувати,
 
То той може прізвище моє угадати.
 
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,
 
Так зовуть, як набіжить на якого свата.
 
Жид з біди за рідного батька почитає,
 
Милостивим добродієм ляхва називає.
 
А ти як хоч назови, на все позволяю,
 
Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.
 
 
— Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.
— Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.
— По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.
— Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.
— Що саме?
— А ось те сумовите «колись». Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу.
 
 
Правда, як кінь в степній волі,
 
То так козак не без долі,
 
Куди хоче, туди скаче,
 
За козаком ніхто не заплаче.
 
 
— Твоя правда, Андрію, «куди хоче, туди скаче» — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.
Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.
Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати.
Гетьман сміється:
— Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти.
А дяк ще й дякує:
 
 
Ми вашу обречену жертву,
 
Хотя живу, хотя мертву,
 
Co благодарностю приємлем.
 
 
В тій подяці — верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.
А дядько Клим обертається до публіки й говорить:
— Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.
Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.
Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як «реєнт» роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:
 
 
Що в пана Івана по його двору — святий вечер!
 
Сам Господь ходить з трьома святими,
 
З трьома святими із янголами.
 
Що перший янгол у Бога просить:
 
Ой пошли. Боже, пану Івану,
 
Пану Івану у полі долі:
 
У полі долі — густеє жито,
 
Густеє жито, частії снопи!
 
А другий янгол у Бога просить:
 
Ой, пошли. Боже, пану Івану,
 
Пану Івану в пасіці долю:
 
Тисячу роїв, сто бочок меду.
 
Сто бочок меду, сто пудів воску!
 
А третій янгол у Бога просить:
 
— Ой пошли. Боже, сьому хазяйну у дому долю:
 
У щастю жити. Бога хвалити,
 
Слави добути, щасливим бути, святий вечер!