Тернистий шлях кубанця Проходи

У відділі столипінського вагона вони зайняли горішні полиці. Там грали в карти, курили, а якщо охоронець не випускав їх до туалету, коли вони хотіли, то пацани опорожнювалися просто на в'язнів, що сиділи внизу. На протести людей хлопці відповідали «глузливими репліками з найпохабнішими виразами. На матюки дозорців вони не звертали уваги, а вдарити дорослому малого вважалося проступком». У такому пеклі пробув Прохода майже тиждень [97, с. 301].
Нарешті Василя викликали «с вєщамі». До «чорного ворона» напакували і політв'язнів, і шпану. Серед дітей була одна 14 — 15-літня дівчина, обличчя якої виражало страшенну розпуку. Побачивши, що вона плаче, пацани «накинулися на неї як круки: щупали, лізли між ноги, обмацували, обнюхували, як пси, та засипали такими люб'язностями: «Что ж ты, блядь, жеманишься? Корчишь из себя невинную! Мы тебе, блядь, скоро сломаем целку!..» [97, с. 301].
Коли у нещасної вирвали хустку із зав'язаними у неї грішми, Прохода не витримав.
— Ей, кто ограбіл бєдную дєвочку? — крикнув він. — Што она вам — буржуйка?
— А ти кто такой?!
— Возвраті дєньгі, говорю, а то покажу, кто я!
Злодій прийняв Проходу за блатного і неохоче віддав гроші.
— На, возьмі своі двє трьошніци! Все равно ти імі сама нє васпользуєшся…
І згадалися Шевченкові слова: «О роде лукавий, коли ти видохнеш?»
2 травня перед обідом Василя висадили на товарній станції у Києві і разом з іншими повели провулками до «діда Лук'яна»… Тут він пізнав, що таке «нульовки». Ці камери розташувалися в підвалі Лук'янівської в'язниці. Вони були малі та вогкі. В них нерідко з'являлися щури. До політичних у «нульовки», як правило, запускали на розправу вуркаганів. Після того як вони принизять і пограбують «фашистів», вурки поверталися до своїх камер. Сталося так і того разу…
Вранці Проходу перевели до столипінського корпусу, побудованого після революції 1905 року для противників царизму. В камері, де каралося близько сотні осіб, Василь Прохода знайшов рідних людей — священика УАПЦ та українських учителів. Він відчув щиру моральну підтримку. В розмові з'ясувалося, що панотець був дядьком інженера Пилипа Терпила, який працював асистентом у господарській академії в Подєбрадах. 1927 року Пилип виїхав до України. Попрацювавши трохи професором у сільськогосподарському інституті в Києві, невдовзі потрапив на Біломорканал. Та доля його смерті не прагла: Терпилові вдалося вберегтися і навіть вийти на волю (за амністією). Але вже 1937 року червона мітла закинула його до Воркути. Навесні 1941 року знову сталося диво: подєбрадцю пощастило звільнитися і повернутися до України. За німецької окупації він працював лісорубом. Що з ним сталося далі, священик не знав [97, с. 319].
Самого ж панотця кинули за ґрати, бо не захотів «переосвятитися» в Російській православній церкві. А вчителів впекли до буцегарні, бо вчили дітей за підручниками, в яких були вирвані портрети Сталіна і Леніна (хоч статті про них залишилися).
Коли у камері провели медичний огляд, у Василя лікар виявив дистрофію 2-го ступеня. Після цього його перевели в камеру для слабосильних на другий поверх, де харчували трохи краще. Та й бранців у камері було менше. «Переживши все те, що зазнав у капезе і на етапах, — стверджував Прохода, — у камері (для) слабосильних я відчував себе ніби на курорті» [97, с. 321].
  
Володимир Сінклер
 
У камері для слабосильних кубанець познайомився з професором Краківської гірничої академії доктором Іваном Андріановичем Фещенком-Чопівським та генералом Володимиром Сінклером — одним із найвидатніших генштабістів російської та української армій.
Володимир Сінклер народився 21 січня 1879 р. у Туркестані (тепер Ферганська область Узбекистану). Тут проходив службу його батько — полковник російської армії Олександр Сінклер. Початкову військову освіту Володимир здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі (1899). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. Закінчив її з відзнакою 28 травня 1905 року у званні гвардії капітана. Далі обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлівського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї Пензенської піхотної дивізії та гвардійського корпусу в Петербурзі, а від 2 березня 1912 року — штаб-офіцера для особливих доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. Сінклер весь час перебував біля командувача округу Великого князя Миколи Миколайовича, ставши його довіреною особою.
У час Світової війни підполковник Володимир Сінклер воював на Південно-Західному фронті. Був старшим ад'ютантом штабу 1-ї російської армії, що діяла у Східній Пруссії. Згодом, уже в ранзі полковника, став начальником штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командував і 176-м Переволоцьким пішим полком. 1916 року отримав тяжке поранення в голову. Лікуватися довелося довго. Повернувся в армію на посаду командира 2-го гвардійського корпусу. У липні 1917 року його підвищили до чину генерал-майора.
Після Жовтневої революції корпус збільшовичився, провід захопила темпераментна жидівка Євгенія Бош. Багатьом офіцерам довелося рятуватися втечею. Так російський генерал Сінклер опинився в Києві, де спиналася на ніжки хитка і непевна Центральна Рада. У листопаді 1917 року він увійшов до складу Українського генерального військового штабу. За гетьманату він, генеральний хорунжий, очолював 1-ше генерал-квартирмейстерство Генерального штабу. У грудні 1918 року Павло Скоропадський підвищив його до звання генерал-поручника. Під час повстання Директорії Володимир Сінклер керував операціями гетьманських військ проти повстанських ватаг Симона Петлюри.
І все ж, коли Директорія перемогла, на роботу в Генеральний штаб запросили саме Володимира Сінклера, бо працювати у штабі було просто нікому — Директорія продовжувала гучно святкувати свою перемогу, хоч на Київ уже насувалися більшовицькі війська. Ризикнув запросити «гетьманського генерала» Василь Тютюнник. Петлюра був невдоволений таким призначенням. У спину Сінклера шипіли недоброзичливці з петлюрівського оточення («царський генерал», «гетьманський фахівець», «москаль»). Все ж саме цей фахівець «майже з нічого зорганізував… оперативний апарат Армії (УНР). І той апарат… запрацював як годинник» [73, с. 334].
Ось яким побачив у ті дні Сінклера сотник Генерального штабу Євген Маланюк: «Сухуватий, невисокого росту, типу швидше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов'язки 1-го Генерал-квартирмайстра, незадовго — Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця» [73, с. 334].
А Микола Капустянський, помічник Володимира Сінклера, відгукувався про нього так: «Це чесна людина, досвідчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах. Не українець і через те, а почасти ще й з властивостей свого характеру тримався дуже обережно…» А працював так багато, що часом умлівав. У винагороду читав у часописах УНР, як його цькують [36, с. 89, 213].
Оце «не українець» варто пояснити. Володимир Сінклер був нащадком шведського майора Сінклера — зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику. 28 червня 1739 року майора Сінклера, який віз з Царгорода до Стокгольма важливі документи, замордували москалі — з наказу «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна [73, с. 335].
На початку лютого 1919 року Володимир Сінклер виконував обов'язки помічника начальника штабу Дієвої армії УНР. Влітку отримав нове призначення — начальника штабу Наддніпрянської армії. Значною мірою завдяки його керівництву 30 серпня визволили Київ. Командував Сінклер штабом і в тяжкі часи відступу зі столиці та перебування армії у «трикутнику смерті» у листопаді — грудні 1919 року. На початку 1920 року він на чолі делегації вів переговори з Польщею про бойову співпрацю, а у липні Сінклер очолив Генеральний штаб української армії. Коли на еміграції у лютому 1921 року генштаб було розформовано, генерал увійшов до складу Вищої військової ради. Поляки пропонували Сінклеру перейти на відповідальні посади у польському війську, але він відмовився [130, с. 58].