Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Такою, у загальних рисах, постає при герменевтичному підході діалектика й логіка шевченківського міфа України — міфа, як ми спробували показати, унікально-парадоксальним чином водночас модерного й християнського, котрий, відтак, потрапив задати політично внесамостійненій українській спільноті, поставленій перед загрозою заникання, деполітизовану, тобто суто духовну національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії — аж до нашого часу. Перефразовуючи вищезгаданого ізраїльського автора — «якщо судити за Шевченком», то на землі навряд чи знайти інший народ, чия доля була б такою наскрізно-трагічною, як українська, — оскільки ж Шевченко повністю зверифікував цей міф власною долею, ізоморфною національній, «не повірити йому на слово» було, звичайно, неможливо. Впродовж наступних півтора століть українська культурна історія розгорталася в колі цього міфа, на різні лади модифікуючи й доповнюючи, прояснюючи й затемнюючи його складові структури, а входження в постколоніальний період ознаменувала тим, що з наївною безмисністю вмістила чисто культове іконічне зображення свого «Кобзаря» (у «хлопоманській» смушевій шапці за петербурзькою модою 1860-х) на купюрі найвищого номіналу, — жест, що може викликати цілком підставну іронію в тих, хто (зрештою, слушно) співвідносить Шевченків політичний світогляд із програмами Французької та Американської революцій з їх «новим і праведним законом», а не з російським «шістдесятництвом» зразка XIX століття, проте цікава тут не така чи інша інтерпретація ролі Шевченка в історії української державности, а сам факт незмінної — «за Шевченком» — міфологічности української національної свідомости, недвозначно цим жестом оприявнений.
Втім, інший, і то непорівнянно драматичніший, парадокс полягає в тому, що в контексті сьогодення Шевченків міф виявляється чи не актуальнішим, ніж для свого часу: у міжчасі-бо соціальна практика тоталітарних режимів з усією апокаліптичною достеменністю (ознаменованою, між іншим, мільйонами нових «заложних» мерців!) продемонструвала неможливість побудови «земного раю» в «окремо взятій країні», громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти, проблема «кінця» профанної історії перед лицем глобальних технологічних і екологічних катастроф давно перестала бути доменою міфотворчости, органічно увійшовши у вельми праґматичний соціально-управлінський дискурс, а «розбуджена окраденою» (зі Слова-Лоґоса) Україна, хоч формально й увільнившись з імперського «злоначинающого» круга, продовжує заведено обертатись у власному, сказати б, «злотиражуючому», — історія немовби «наздогнала» Шевченків міф, на сьогодні — головний духовний набуток України загальноцивілізаційного значення. Яким чином «спрацює» його «програма» в новому тисячолітті — залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований.
  
Примітка (до електронної версії)
 
Помилка набору, помічена та виправлена верстальником:
Стор. 132: Постійно «тримаючи в умі» цей семантичний код, неважко відчитати й за… образами самотньо (звакованого =>) звікованого дівоцтва — ту саму екзистенційну муку нереалізованости…