Божі воїни

Засуви й колоди впали з гуркотом, стулки воріт розчинилися під натиском ззовні, з тупотом копит у браму ввірвалися вершники, за ними з вереском сипонула піхота. Бруківка загриміла під підковами, Сирітки рікою влилися в місто, прямо в Зембицьку вулицю.
— Добра робота, Рейневане! — крикнув, стримавши перед ним коня, Ян Краловець з Градека. — Добра робота з тією брамою! Я змінюю думку про тебе! Недарма тебе хвалили! А тепер уперед, уперед! Місто все ще не наше!
Коли вони добігли до ринку, скидалося на те, що Краловець помиляється, що Франкенштейн уже в руках Сиріток. Палав дім генриківського абата, палали суконні ряди, горіли лотки і ятки, дим і полум’я вибивалися з вікон цехових будинків. Тривав штурм ратуші, над бойовим ревінням нападників уже здіймалися тонкі верески тих, кого вбивали, люди, яких викидали з вікон, падали прямо на підставлені сулиці та алебарди. Різня тривала в галереях ринкових кам’яниць. З південної частини міста все ще було чути постріли, видно, замок, атакований Колдою з Жампаха, оборонявся. Але дзвіниця Святої Анни вже стояла в димі та вогні.
На ринок увірвалися піші гусити, за ними — вершника під началом Матея Салави. Обличчя молодого лицаря було чорне від кіптяви, у руці він тримав закривавлений меч.
— Туди! — показав буздуганом Краловець, опановуючи коня, що ковзався по крові. — Ми тут самі справимося, ви біжіть туди! На монастир домініканців! На монастир, Божі воїни!
— Нумо, хлопці, - Рейневан обернувся. — До монастиря, Біжімо. Жарлею, Жехорсе…
— Біжімо, Мужній Рейнмаре Відкривачу Брам.
— Таулере, ти є? Самсоне?
- І я є.
* * *
Кінні Салави, абсолютно непридатні в боях за будинки, роз’їхалися по вуличках, залишивши штурм домініканського монастиря піхоті. Понад сотні людей під командуванням Сміла Пулпана, находського підгейтмана, товстуватого типа з обстриженою на лисо головою. Рейневан його знав. Бачив раніше.
— Гир на них! — верещав Сміл Пулпан, показуючи кордом напрям наступу. — Гир на них, браття! Бий-убивай!
Гусити з криком зривалися в атаку, яка раз по раз заламувалася під градом куль. Але тут же зривалися знову.
— Гир на них! Смерть папістам!
При підтримці міщан і цехових домініканці мужньо й запекло обороняли свою садибу, але це була безнадійна оборона. Перевага Сиріток була величезна, запеклість їхньої атаки — страшна. Ченці відступали під натиском, відходили, залишаючи тіла в білих рясах, віддаючи гуситам один по одному монастирські будинки.
Останнім бастіоном оборони був костел Воздвиження Хреста, притвор і забарикадований головний вхід. Ченці билися тут до останньої стріли з арбалета й останньої кулі з пищалі. І до останньої людини.
Коли розлючені опором Сирітки ввірвалися по трупах у пресвітерій, кольорова веселка, що падала з вітражів, відкрила їхнім очам тільки двох живих людей. Один, схиливши голову, стояв навколішки біля вівтаря, біля самого antepedium [261]. Другий затуляв першого собою й розп’яттям.
— Nemplum Dei sanctum est! [262] — його голос, хоч і тонкий, озвався луною аж під склепінням. — Хто знищує храм Божий, того знищить Бог! Відійдіть, пекельні сили! Відійдіть, дияволи, єретики, поки Бог вас не вразив!
— Це Ян Буда, — послужливо пояснив один із союзників Сиріток серед сілезців. — А той, що на колінах стоїть, — Миколай Карпентарій, їхній пріор. Обидва проповідували проти Гусового вчення. “Добрий чех — мертвий чех”, - так вони закінчували кожну проповідь. Обидва святили зброю для військ, що йшли на Наход.
Щока й шия Сміла Пульпана були в крові, він тримався рукою за вухо, значною мірою надірване стрілою з арбалета. Він утратив під час штурму монастиря та костелу дюжину вбитими і стільки само пораненими, але вухо, здавалося, розлютило його набагато більше.
— Добрий чех — мертвий чех, так? — зловісно повторив він. — Ну то вам не пощастило, попи. Бо ви потрапили до рук живих і злих. Ми покажемо вам, яким злим може бути живий чех. Узяти їх! На подвір’я!
— Не смійте мене торкатися! — заверещав Ян Буда. — Не смій… Дістав кулаком по лиці, замовк. Пріор не чинив опору.
— Vexilla Regis prodeunt… — скімлив він, коли його волокли нефом. — Fulget Crucis mysterium… Quo carne carnis conditor… Suspensus est patibulo…
— Розум йому потьмарився, — присудив хтось із Сиріток
— Це гімн, — Рейневан чув, як говорили про те, що до революції Сміл Пульпанбув ризничим. — Це гімн Vexilla Regis. Його співають у Страсний Тиждень. А сьогодні Страсна П’ятниця. Вельми підходящий день для мучеництва.
Перед костелом обох ченців оточив натовп Сиріток. Майже відразу ж звалився перший удар кулаком, перший копняк, після них наступні, потім у хід пішли палки та обухи. Пріор упав. Ян Буда тримався на ногах, голосно молився, випльовуючи кров з розбитих губів. Сміл Пульпан дивився на нього з ненавистю. На його знак від дровітні принесли пеньок для рубання дров.
— Ти начебто святив, папісте, зброю для тих, які йшли на Наход. Способу, яким ми тебе покараємо, нас навчили в Наході саме єпископські бандити. Давайте-но його сюди, браття.
Яна Буду приволокли, поклали його ногу на пень. Один з гуситів, могутній здоровило, підняв сокиру й рубонув. Ян Буда жахливо заревів, з кукси пульсуючим струменем бризнула кров. Сирітки підняли домініканця, який спазматично смикався, поклали на пні другу ногу. Сокира опустилася з глухим стуком і чваканням, від удару аж здригнулася земля. Ян Буда заревів ще жахливіше.
Беренгар Таулер зробив кілька хистких кроків, сперся обіруч на стіну костелу й виблював. Рейневан тримався, але рештками волі. Самсон сильно зблід, раптом глянув угору, в небо. Дивився довго. Немовби чогось звідти сподівався.
* * *
“На пеньку, що рубанню дров служить, сі кати, haeretici, самого диявола, їхнього майстра й навчителя, запрагнувши в злобі та жорстокості перевершити, сокирами всі extremitatis сим нещасним одну по одній відтяли. Сеї жорстокості перо моє описати нездатне, рука дрижить, lacrimae з віч течуть… Nicolaus Carpentarius, Johannes Buda et Andreas Cantoris, martyres de Ordine Fratrum Oraedicatorum, замучені за Слово Боже й за свідчення, яке мали. Боже, Боже, до Тебе волаємо! Usquequo, Domine sanctus et verus, non iudicas et vindicas sanguinem nostrum?”
* * *
Сирітки тим часом грабували з костелу все, що становило бодай якусь цінність. Святі образи, дошки з лавок та облуплені рештки вівтаря, які цінності не становили, палали на величезному багатті. За наказом Пулпана обох покалічених і конаючих ченців притягли до цього багаття й кинули на нього. Гусити, стоячи кружка, дивилися, як два позбавлені кінцівок корпуси незграбно ворушаться і звиваються в полум’ї. Горіло, зрештою, кепсько, пішов дощ. Сміл Пулпан мацав розірване вухо, лаявся, плювався.
- Є ще один! — закричали гусити, які вибігли з притвору. — Брате Пулпане! Зловили! На амвоні ховався!
— Давайте його сюди! Давайте папіста!
Тим, кого тягли гусити, хто звивався, сіпався й відбрикувався, був, Рейневан упізнав його відразу, диякон Анджей Кантор. Він був у самій сорочці, видно, його схопили тієї миті, коли він намагався позбутись домініканської ряси. Коли його протягли поруч, він помітив Рейневана.
— Паничу Беляу! — завив він. — Не дай мене на муку! Не да-а-а-ай! Рятуй, паничу-у-у-у-у!
— Ти продав мене, Канторе. Пам’ятаєш? Ти видав мене на смерть, як Юда. Тому, як Юда, здохнеш.
— Паничу-у-у! Змилуйтеся-а-а!
— Давайте його сюди, — Пулпан показав на закривавлений пень. — Буде третій мученик. Omne trinum perfectum! [263]